Читати книгу - "Сад забутих плодів"

Двори тісно поставлених будинків збирають купи сухого бруду. Спіральні сходи — залізні або з побитими шашелем дерев’яними балясинами — досягають останніх горішніх терас. Благодать похована під кучугурами осіннього листя. Воно — країна душі, це Тбілісі! Великий будинок у стилі модерн, із порталом, утвореним дерев’яними ощепами — невимушеними, як пурхливі підписи, без скла, повні брудного повітря. Такими є вікна й балкони аж до центрального жерстяного купола — іржавого і дзвінкого, як керамічний горщик. Невдовзі залишки металевого опору перетворяться на чорний пил, і кожна крапля дощу стане кулею, пробиваючи тендітну павутину. Вхідні двері, як і в решти будинків, що є окрасою кварталу, вгрузли нижче рівня вулиці майже по дверну ручку. Параджанов розповідає, що камені під цим асфальтом були лазуровими, і в дні, коли їх ховали під щебінь і смолу, він прийшов попрощатися з ними — з кожним — стоячи перед катком, що навіки стелив на них асфальт.

Раптом він відчиняє двері й, ідучи вгору сходами, запроваджує мене у своєрідний трансатлантичний корабель у сухому доку, уже почасти демонтований. Тераси, сходи; ми піднімаємося на мансарду, де мешкає стара шляхетна пані, колишня актриса і співачка. Нас вітає перелякане обличчя в глибоких зморшках, дозрілих у ностальгії за втраченою славою. Шия закутана прозорою вуаллю, що лежить на побитій міллю сорочці, яку доповнюють сині спортивні штани. Ми сидимо за столом, накритим білою скатертиною. Поруч, на розкритому фортепіано, стоять розгорнуті ноти. Сторінки втримуються на місці двома довгими свічками, які впродовж років заломилися саме так, щоб найкраще виконувати свою функцію фіксаторів сторінок.

Параджанов просить даму прочитати який-небудь вірш, і старенька актриса декламує нам уривок із Буніна. Вона заледве вислуховує наші компліменти, бо, нездатна стримати емоції, зачиняється на кухні.

Собачий холод, що прийшов зі Скандинавії, заморожує мені коліна, доки я волочу ноги поміж темного і збудженого натовпу, який заповнює велетенські зали очікування вокзалу. Потім ковзаю суцільною кригою, що вкриває перон № 7, із якого опівночі відбуває наш поїзд.

Купе з двома паралельними ліжками доволі зручне. Воно ледь-ледь зігріте. Як є, в одязі, не скинувши навіть шарфа, я вкладаюся на своє ліжко й дозволяю силам механіки підкидати і струшувати мене. На другу ночі спека в купе така, що хочеться скинути з себе не тільки одяг, а навіть шкіру. Упродовж багатьох годин я почуваюся, мов ті лічені монетки, що ними калатає у своїй карнавці жебрак, просячи милостиню по церквах. Однак мені щастить також упіймати трішечки сну. Аж ось у синюватому повітрі спалахують низки вогнів Петербурга, розмазані, як сльози. Готель «Асторія», що нині включає також старий готель «Англетер», де вчинив самогубство поет Єсенін, зручний і повний англійських слів. Після швидкого сніданку я прогулявся навколо Ісаакіївського собору, а ще вулицями, якими в дитинстві ходив Набоков. Щоразу, коли я опиняюся перед чимсь, чия краса й сила схиляє мене думати, що воно існуватиме століттями, одразу в кістках мені починає нити нетривалість мого життя. Ми — як тіні птахів, що на коротку мить пробігають цим мармуром і цими чудовними фасадами.

Якби не було статуї Марка Аврелія, пам’ятник Петру Першому не мав би тієї форми, яку має. Усе залежить від чогось, що прийшло раніше. Мені пригадується бідний чернець-пекар, якого ми з Тарковським, подорожуючи Італією, зустріли у великому монастирі Трізулті — нині майже покинутому. Тільки один старий чернець продовжував випікати — для себе і для лічених бідних подорожніх — по кілька буханців хліба. Він сказав: «Цьому хлібові понад тисячу років. Щоразу, як я замішую тісто на хліб, я беру трохи дріжджів із замісів попередніх днів. Я не можу дозволити, щоби згас цей маленький знак із сивої давнини. Бо з ним згасне іскра тих часів».

Це справедливо для всього в житті і, перш за все, для мистецтва. Гарна сучасна річ містить у собі закваску, залишену мистецтвом минулого. У певному розумінні — неможливо створити щось без минулого. Тільки творення світу було вибухом новизни.

У Петербурзі вночі, коли Нева й канали вкриті кригою, відблиски вогнів не тонуть у воді, а розтягуються крижаною поверхнею. Таксі, перетинаючи примарні перспективи, зупиняється на світлофорах, які світять червоним у метафізичній пустелі цієї покинутої столиці. На думку спадає Неаполь із його болем і казковими бувальщинами, які полощуться разом із білизною в повітрі, що ним дихали Бурбони. Тут білизна незчисленних колон нагадує про імперський блиск.

Не раз уже я згадував Інну Олевську, велику художницю, яка створює скульптуру з порцеляни. У поїздку Італією вона взяла з собою валізу з чорним хлібом і вареними яйцями, які їла, прихилившись спиною до стін соборів чи до пам’ятників.

Вона мініатюрна й убирається, як маленький самурай. Її шпакувате волосся підтримують дві чорні оксамитові стрічки, які, схоже, ладні також частково прикривати вуха, а третя смужка оксамиту тримається згори голови, де зустрічаються дві кіски, один сантиметр завтовшки кожна. Не знаю, чи звичайне тіло ховається під довгою й широкою спідницею й розмаїттям блузок. Ми побували в її маленькій квартирі, яку вона тримає в напівтемряві й де випадає пересуватися в лабіринті з білої порцеляни, розставленої на колонах. На підлозі натомість лежить занурена в сон, простягнувшись у натуральний зріст, та, яку художниця називає «безіменною музою», натхненницею всіх її фантазій. Сонна жінка з двома ледь означеними і близько розташованими персами на грудній клітці, яка переходить у м’яку рясноту живота, що наводить на думку про вагітність. Однак там немає набряклості, а лише — ряснота, прикрита аж до босих стоп габою, на якій де-не-де проростають крихітні пуп’янки троянд. Вродлива жінка, чиє тіло — хоча й дещо деформоване — притягує, на зразок тієї прірви, що від неї паморочиться в голові.

Щоб виготовити таку скульптуру з порцеляни, треба було побудувати відповідного розміру пічку, і можна ствердити, що це єдиний такого роду твір у світі.

Інна запропонувала нам легкий суп, салат, ми пили «шипшину». Потім — чай із арабськими солодощами. По червоних стінах навколо розвішані картини, оксамитові костюми, намиста, старовинний вишитий одяг та екрани.

Далі — лабіринт творів мистецтва, серед яких також знайшло собі місце широке, вкрите зеленим оксамитом розкладне ліжечко, на якому Інна відпочиває. Мені стоїть перед очима та розніжена