Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Жити з Оленою. Це виникло спонтанно і майже одразу ж після моєї розлуки з Яриною. Мій мозок ще не охолов після закінчення тривалих стосунків і такого ж самого проживання разом, як тут знову те саме. Але я міркував, що спонтанність — це тільки великий плюс. У моєму житті такого ще не було ніколи. Імпульсивне рішення щодо того, щоб жити разом — це навіть чудово. У такий чудесний спосіб ми будемо знайомитись один з одним і водночас жити під одним дахом, їсти за одним столом і, що найприємніше, спати в одному ліжку. Ми будемо розмовляти про те, як пройшов день, і на інші теми, котрі зазвичай хвилюють людей або ж, навпаки, зовсім їх не обходять. Ми будемо думати разом, лежачи на підлозі нашої спільної квартири. Наші руки переплетуться, моя нога осідлає її ногу, а Оленина голівка пригріється на моїх грудях. Ми будемо фантазувати разом. Ми будемо говорити про те, як станемо відомими і зможемо наплювати на всі роботи, які нам не подобаються, і почнемо займатися улюбленою справою. Наші фантазії будуть про те, як ми забудемо клопоти, стосовно оренди квартир та іншої битовухи, і в нас буде власна житлова площа. Ось так. Мав рацію Воланд у Булгакова, коли казав (хоча й про москвичів): «Ті самі люди, але квартирне питання їх дещо вимуштрувало». Квартирне питання, дорогий Михайле Афанасійовичу, вимуштрувало не тільки москвичів, але й киян. Якби його не стало, то це відкрило б, наприклад, для мене глибокі і далекі горизонти; я мав би поле діяльності у творчому мистецтві, і я б так не розпилявся кожен місяць, щоб знайти гроші на квартплату, і не думав би, що нас можуть вигнати на вулицю, коли завгодно. Утім, це загартовувало мене. Я подумав і зрозумів, що для того, аби прожити у цьому гумовому мішку під назвою Київ, мені потрібно небагато: гітара і місце, щоб помитися та випрати білизну. Гітарою я зміг би заробити на прожиття, а ванна і миска для прання мені потрібні для того, щоб виглядати по-людськи, а не смердіти, наче бомж, — не люблю цього страшенно. Інколи мені здається, що краще було б померти і ні про що не турбуватись, але це найпростіший з варіантів. Мені таке не підходить — я себе вважаю воїном. Не тому, що вмію битись — хоча цього якраз я не вмію робити — а тому, що воїн, незважаючи ні на що, вступає у бій з обставинами. Воїн з голими руками йде на життя. Він хапає його і скручує в дулю — саме так, як йому і потрібно. Придає життю форму, яка йому до вподоби і найбільше його влаштовує. Це дуже нелегко, але на долоні у воїна написано, що він подолає всі перепони, зруйнує перешкоди і досягне поставленої мети, бо інакше — він не воїн, а гімно.

Страшно. Страшно жити в країні, де так багато кам’яних, бронзових, гіпсових, намальованих, нататуйованих, оспіваних і вічно живих Іллічів. Мене така демократія не влаштовує. Свобода — це коли тебе нічого не турбує, ти за це вдячний своїй країні і робиш усе можливе для того, щоби вона квітла. Терор, прикритий личиною демократії і соціальної зрівнялівки — дуже вигідна річ для його винахідників. Злодії в законі — то вже не блатна романтика Михайла Круга, а дійсність зі справжнісінькими персонажами. Ненавиджу червоні прапори. Ненавиджу людей з червоними стрічками на грудях. Проклинаю тих, хто це все вигадав. Це знущання з моєї держави. Послідовники тих, хто влаштував на моїй батьківщині голодомор, червоний терор і багато іншого лиха, не можуть принести моїй неньці користі. Це велетенська піраміда, в котрій, замість мумії фараона, живий народ, який прагне бути вільним. Люди хочуть бути вдячними президенту своєї країни, чиновникам, депутатам та іншим посадовцям, але їх весь час зраджують. Приманюють смачним печивом, а потім б'ють по ребрах. Гатять кирзовими чобітьми. Рани загоюються, минає час. А далі народ знову стікає слиною, коли бачить печиво, нанизане на гачок. Розтягли Україну, як повію по борделях. Жебрачку з неї зробили. Мені шкода, що ми занадто м’які люди. Може, й не м'які, а просто боягузи? Бо якби ми не боялись, то ставали б на бунт і довели б владі, що з нами так не можна поводитись, що з нами потрібно рахуватись. Йобана політика. Не можу більше про це говорити.

Я купив журнал «Робота і Навчання», пляшку пива і сів під кіоском на сходах. Потрібно було шукати роботу. Я розумів, що нова квартира буде дорожча за стару, і що гітарою на квартплату заробити дуже важко. Я прийнявся гортати у тому місці, де йшлося про пекарів і кондитерів, тому, що по цих спеціальностях я вже працював раніше. Мій допитливий погляд зупинився на заголовку «Потрібен пекар з досвідом роботи в піцерію на Дарниці». Я назбирав у кишені дрібняків і пішов до таксофона. Мені відповів привітний чоловічий голос і домовився зі мною про зустріч на завтра. Добре. Начебто й знайшов роботу, ну, принаймні вакансію, а щось мене ще потягнуло до яскравого й нафаршированого рекламою журналу. Знайшлась ще вакансія на посаду пекара-кондитера. Я, звісно, зателефонував. Мені відповіла дівчина, і на моє питання, стосовно того, коли я можу прийти на співбесіду, вона відповіла:

— А чому б вам не прийти прямо зараз?

Я теж здивувався.

— А й справді, чому б не прийти?

Вона мені детально продиктувала адресу, і я, допивши своє пиво і викинувши у смітник яскравий журнал з оголошеннями, рушив на пошуки вказаних координат.

Увійшовши до офісу, я привітався і пояснив людям, яких здивував мій зовнішній вигляд, що прийшов по оголошенню стосовно вакансії пекаря-кондитера. Роздивляючись мої подраті невідомими собаками шорти, не обходячи увагою мою гриву з бритими боками (а-ля ірокез) і особливу зацікавленість приділивши моїм татуюванням, вони сказали, що їм дійсно потрібен пекар-кондитер і десь з десять хвилин радились. Мене приймають на випробувальний термін, але, щоб їхнє рішення стало остаточним, мені ще слід поговорити з безпосереднім керівництвом — з шефом. Із шефом, але не директором, а бригадиром. Ним виявився розбещений увагою, вередливий француз. Я аж очманів — ніколи не бачив до цього живих французів. Біля нього стояла перекладачка і перекладала нашу з ним балачку.

— Ти раніше працював кондитером? — спитав француз голосом гладкої, як повітряна