Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останній спадок 📚 - Українською

Читати книгу - "Останній спадок"

595
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останній спадок" автора Андрій Новік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 108
Перейти на сторінку:
припухлі очі. Жінка стояла довго, хвилин п’ять, аж доки відчуття огиди до самої себе не повернуло її до тями.

«На кого ти перетворилася? Глянь на себе: як із божевільні втекла…»

До прибуття потяга залишалося вісім хвилин. Вхідні двері тихо рипнули. До туалету хтось увійшов, але жінка ніби не звернула на це уваги. Вона стояла, затуливши руками очі й тлумлячи незносне бажання якомога швидше покинути Італію… Доки не відчула, як хтось зупинився за її спиною. Мелані підвела голову, забрала руки від обличчя й подивилася в дзеркало.

— You? — Голос Мелані просів від подиву. — What are you doing here?[53] Це взагалі-то жіночий туалет!

— Оу, справді. — Екскурсовод Вінченцо Аллеґро, вдавано здивувавшись, озирнувся. — Я й не помітив.

— Ви за мною стежите? — Вона ввімкнула воду та змила піт з обличчя.

— Що ви… лише дивна випадковість. — Голос Вінченцо бринів металевими нотками.

— Що ж… Перепрошую, але я мушу бігти на потяг.

Щойно Мелані рушила до дверей, Вінченцо заступив їй шлях. Як колись її чоловік.

— Припини. — Голос уже дзвенів, як щойно викуте залізо. Відлуння в туалеті тільки посилювало це враження. — Ти чудово знаєш, чому я тут.

Вона здогадалася з перших його кроків, одначе відмовлялася вірити, хапаючись за нікчемну надію, що то лише збіг.

«Так швидко?… Як?»

— Якого дідька?! Я не розумію, про що ви! — Мелані намагалася проскочити повз чоловіка, проте впевнено вдавалося робити кроки тільки назад.

— Усе ти розумієш. Не треба було їхати з Вашинґтона.

Вінченцо ходив навколо Мелані, не зводячи з неї погляду. Він насолоджувався своєю роботою. Благання викликали ейфорію й мікрооргазми. Заплакані очі розганяли в жилах кров. Щокою скотилася краплина поту, і він знав, що спека тут ні до чого.

— Відійдіть негайно, інакше я покличу поліцію!

— Не думаю, що хтось почує…

Американка спробувала пірнути під розкинуті руки італійця, але той ухопив її за волосся та брутально відкинув назад.

— Продовжуй, — єхидно всміхнувся він, прорізаючи щоки тонкими зморшками, — мені подобається.

Іще ривок. Цього разу Мелані силкувалася дістати Вінченцо коліном у пах, однак і цей спротив було вправно блоковано.

— Не займайте мене…

— О Господи, припини цей цирк. — Вінченцо впивався її благаннями. — Яка ж ти жалюгідна. Не розумію, як ти отримала такий високий рівень допуску.

— Ти не розумієш! — скрикнула Мелані, намагаючись виграти додаткові секунди.

— Ні, не розумію.

Настав час насолоди іншого рівня — фізичного. Вінченцо одним скоком дістався жінки, обома руками схопив за плечі, розвернув і міцно притис її спиною до своїх грудей. Мелані відчула важкий чоловіків віддих біля правого вуха. Італієць дихав важко не через докладену фізичну силу: це був подих тваринної пристрасті й шаленства. Він висунув язика й повільно лизнув її в шию.

— You smell so good[54]. — Страх поступився місцем огиді. Вона усвідомлювала, що єдиний запах, який могла мати, — запах поту й безпомічності.

Мелані пручалася, видиралася щосили, проте італієць виявився дужчим. Тоді білявка піднесла ліву ногу й різко вдарила його підбором по нозі.

— Ах ти ж суко!

Глухий рик вихопився з грудей Вінченцо, і на мить його руки ослабли достатньо, аби Мелані змогла вирватися. Та щойно вона метнулася до дверей, як чоловік, накульгуючи, підбіг і схопив її за пояс штанів. Ті трохи з’їхали вниз, відкривши погляду чорні мереживні трусики, і під шалене гупання серця об грудну клітку Вінченцо вмить відчув стійку ерекцію.

— Стояти! — Нападник за пояс підтягнув жінку до себе й стиснув у таких міцних обіймах, що тій не вдавалося навіть ворухнутися. — Куди це ти зібралася? Негоже так утікати.

Мелані продовжувала хвицатись і звиватись. Скута по руках і ногах, вона опустила голову якомога нижче й угатила кривдника тім’ям у ніс. Кров одразу зацебеніла обличчям Вінченцо, стікала по грубій щетині та потрапляла поміж губ.

Американка заволала, сподіваючись, що хоч хтось почує її з-за дверей туалету. У відповідь Аллеґро затиснув рукою жінці рота й носа так сильно, що лише ціною неймовірних зусиль їй вдавалося вдихнути порцію життєдайного повітря.

«Це не кінець…»

— А оце вже нікуди не годиться!

Італієць спритно підчепив ногою ноги Мелані й кинув її на підлогу. За секунду він сидів у неї на спині, дико виряченими очима туплячись у чорне мереживо трусиків. Очі палали ненаситним бажанням і божевільною жагою. Вінченцо потягнувся рукою до передньої нагрудної кишені шкіряної куртки, витяг звідти щось схоже на міні-камеру й зазирнув у її об’єктив.

— А цього вам краще не бачити!

6

— Ви навчили мене ніколи не зупинятися…

Відстань між нами швидко скорочувалася — крок за кроком Максим наближався. Я розумів, що боятися нічого, але ватяні ноги однаково підкошувалися, а чоло зрошував холодний піт.

— Пам’ятаєте, пане Кравець? Ви мене заколисували, коли мами не стало…

Що за чортівня? Щойно я вирішив поворухнути рукою, як усе тіло скували невидимі кайдани — так, що жоден м’яз не слухався.

«Що ти говориш, Максиме?»

Подумки слова вилетіли шаленим криком. Та лишень подумки — наяву губи залишалися стуленими.

— Чому ви не допомогли мені?.. — Очі юнака розширилися. Він запитував, хоча знав відповідь. — Та знаю: ви не мали вибору…

Максим провів рукою по своєму обличчі, і воно почало змінюватись: очі наливалися блакитною барвою й ставали зовсім дитячими, а волосся росло, уже майже сягаючи пліч.

— Нічого… я вам пробачаю. З ким не буває?

Лука всміхнувся. Мої груди щось боляче стиснуло, і крик, що рвався назовні, залишився скніти десь під шлунком.

«Що відбувається?! Максиме… Максиме, пробач… Благаю!»

На очі наверталися сльози, але ні вони, ні слова так і не вирвалися назовні. Зовні я був незворушним, заціпенілим.

«Максиме!!!»

— Ви такі добрі… та наївні… ха-ха!

Тепер уже зовсім Лука завмер за десять сантиметрів від мене. Зазвичай із такої відстані мені вдавалося відчути запах його солодкавого шампуню.

— Мама пишалася б тобою, тату…

Знизу щось сяйнуло яскравим металевим полиском. Лука підняв руку з пістолетом Макарова та спрямував дуло на свою осяйну усмішку.

«М-А-К-С-Е!!!»

— Завдяки тобі я побачу маму…

Максим іще ширше всміхнувся синовими губами. За мить життя Луки багряними мазками розтікалося по стінах. Кров сина пульсувала в німій боротьбі за життя. У моїх вухах пронизливо дзвеніла тиша. Переді мною стримів юнак із понівеченою головою. З кривавого місива проступала щира дитяча усмішка.

7

Львів, Україна. 9 вересня, 2015 рік

Футболка прилипла до мокрого від поту тіла. Сапаючи, як на бігу, я підхопився на ліжку і, труснувши головою, наче це якось допоможе позбутися моторошного осаду, глянув

1 ... 35 36 37 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній спадок», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останній спадок"