Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

захисників звинулася на флангах, і ще до того, як кіннота наблизилася на відстань у кількадесят ярдів, на вході стояло захисне коло. Десь шістдесят важкоозброєних назовні, інші — всередині. Панцирне коло. Кіннота з виттям ринула на меекханців та оточила їхній стрій. Списи вдарили,  шукаючи щілини в мурі щитів, шаблі й сокири валили по шоломах, коні били копитами, намагаючись прорватися всередину. За мить попіл і сажа, здійняті з землі, закрили краєвид. Варгенн не чекав наступного подиху вітру, а чимскоріше спустився до капітана.

— Скільки ще? — запитав Чорний, але йому вистачило погляду на обличчя гінця. — Кінець! Вони пробилися! Усі нагору!

Залишки біженців посунули вгору, і вся колона — хоча ще мить тому це здавалося неможливим, — пришвидшилася. Усі вартівники готували зброю.

А дзвін сталі, що била об сталь, крики людей та ржання коней не припинялися ані на мить.

Солдати завмерли, напружено вглядаючись у хмару куряви, що заповнила прохід у долину. Щомиті вони чекали звідти лісу се-кохландійських списів. Перед початком підйому на гірський шлях уже було нагромаджено величезний стос із возів, меблів, убрань — усього того, чого біженці не могли забрати із собою нагору. Кілька солдатів із факелами в руках чекали неподалік. Вогонь дав би їм ще трохи часу, відгороджуючи від погоні.

Але брязкіт сталі, що билася об сталь, не стихав, і з боку входу в долину, замість радісних криків переможців, лунав стогін, верески та пронизливе ржання коней.

Варгенн поглянув на шлях. Кінець колони вже дістався половини першого підйому. За пішими йшло кілька солдатів, чиїм завданням було утримання необхідної швидкості.

А брязкіт сталі об сталь, здавалося, лише набирав сили, ставав дедалі інтенсивнішим, аж поки не злився в тягучий гул, що заглушав усе: крики людей, виск тварин, гримотіння копит.

Раптом крізь гул пробився єдиний гучний крик страху, пронизаний люттю і гнівом. А потім звуки заліза стихли, замість них було чутно лише звук ударів сотень копит.

Але з хмари куряви не показалося шеренг кінноти.

Якийсь час усі мовчали.

— Вони їх відбили, — в голосі чародія чулося щось більше, аніж просто здивування. — Володарко Милостива, Опікунко Хоробрих, Блискавки тікають. Хто вони, ці солдати?

— Кляті дурні, — прохрипів Чорний Капітан і сплюнув на землю. — Ніхто інший.

Солдати ворухнулися, наче з них зняли чари. Кілька глянуло на свого командира, скривившись. Запанувала тиша.

— Стуліть пельку, капітане, — Варгенн перервав її, дивуючись власному спокою, сміливості й тому, що руки, затиснуті на держаку сокири, вже не тремтять. — Вони залишилися там, а ми стоїмо тут, вони мертві, а ми живі, і тут більше нічого не скажеш. Тож коли останній з них загине, ми підпалимо це багаття й зійдемо нагору.

* * *

— У це я не повірю.

— У що саме, пане лейтенанте?

Кеннет злегка усміхнувся, розглядаючись навсібіч. Вони наближалися до Белендена, за кілька хвилин мали проминути спуск із Лиски й кілька величезних куп, насипаних біля її вершини. Гавен Рицв уже кілька хвилин підкидав у руці знайдений у струмку камінь. Шпигун виглядав так, наче змирився з долею, йшов швидко, похиливши голову, а волосся прикривало йому обличчя. Мовчав.

— Ну добре, я повірю, що вони захищалися більшу частину дня. Повірю, що вісімсот людей затримало тридцяти- чи навіть сорокатисячну армію. Повірю, що ви загнали нагору шістдесят тисяч біженців. І навіть повірю, що вони відбили дві атаки Блискавок, стоячи лише за муром щитів, розумієш?

Велерґорф зміряв його поглядом.

— Бо все це правда.

— Авжеж. Але в те, що ти наказав стулити пельку Чорному Капітану й вижив — у це я не повірю в жодному разі.

Найближчі вартівники покивали, погоджуючись.

— Ха, тоді я був молодий, — десятник злостиво посміхнувся, — і ще не навчився дурити офіцерів.

— Хе-хе, ну добре. Що було далі?

— Далі не було вже нічого, пане лейтенанте, — посмішка зникла. — Їх постріляли. Кількасот кінних лучників урешті оточили піхоту й почали бити з луків. Стріляли, поки не впав останній солдат. А потім рушили в бік дороги нагору. Але хвіст колони біженців уже минав другий поворот, а ми закінчили ставити барикаду на першому. Коли кочівники наблизилися до початку дороги, ми підпалили зібрані там вози. Чарівник добре впорався, прикликав вітер, який за кілька хвилин роздмухав вогонь так, що полум’я встало на тридцять стоп угору. Вершники навіть не намагалися атакувати. І це був кінець битви за долину Варес. Як я вже казав, се-кохландійці навіть не намагалися в’їхати нагору, хоч ми й молилися, щоб боги відібрали в них розум. Вони нічого там не отримали: жодного раба, жодної тварини, жодного скарбу, який хотіли захопити. Кажуть, біля входу в долину вони залишили десь три тисячі загиблих, поранених було вдвічі більше. Аж до битви за Велику Браму на Півночі не зазнавали більшої поразки.

— А при Великій Брамі ти теж був?

— Так, пане лейтенанте. Але це вже інша історія.

Велерґорф розвернувся до молодого вартівника, який саме укладав свій камінь на стосі, поряд з яким вони проходили.

— Гавене, поспіши, ми не чекатимемо всю ніч. Ви питали, чому Вовк вважає себе меекханцем? Ми всі — також, більшою чи меншою мірою, себе такими вважаємо. Не отими м’якими розслабленими південними жителями, — ледь глузливо усміхнувся, — а громадянами Імперії. Коли заново створювали Сімнадцятий Піхотний полк, до нього вступили майже самі вессирці. Ми знаємо, як треба віддавати борги. Ви питали також, звідки взялася ця традиція. Здається, це була ідея лейтенанта Кавацра, того самого, який отримав наказ підрахувати біженців. Часу рахувати їх нагорі не було, шлях випльовував на вершину все нових і нових, тож він наказав, щоб кожен узяв із собою камінь і залишив його по той бік вершини, біля спуску з гори. Потім вони збиралися підрахувати це каміння. Це старий, надійний спосіб. І начебто один із хлопців з Маавага чи Калесса мав вагітну дружину, тож поклав на стос три камені: за себе, дружину й ненароджену дитину, голосно заприсягшись, що за кожну народжену пізніше кластиме ще по одному, на пам’ять про солдатів із Сімнадцятого. І людям це сподобалося. Багато з тих, хто перейшов тоді Лиску, вже не повернулися на південь. Не мали куди. Залишилися тут, створили сім’ї, народили дітей, а тепер вже й онуків. І досі приходять сюди й додають камені в ім’я тих, хто народився, бо вісімсот солдатів, замість того, щоб піти нагору, залишилися, аби захищати долину. Зрештою, я чув, що ті, хто повернувся за Малий хребет, також приходять сюди з каменем, на якому пишуть ім’я новонародженої дитини. А