Читати книгу - "Барва чарів"

— Ви постійно говорите, що Ви — мрець… — пробелькотів Двоквіт.

— І що?

— А мерці, ну… Вони, еее… Ну, багато не балакають. Зазвичай.

— Колись я був вельми могутнім чарівником. Моя дочка отруїла мене, певна річ. Це загальноприйнятий спосіб успадкування влади у нашій сім’ї, однак… — зітхнув покійник, чи принаймні подих зійшов звідкись із повітря кілька п’ядей над тілом. — Невдовзі стало очевидно, що ніхто з моїх трьох дітей не достатньо сильний, аби вибороти владу над Змієгором у інших двох суперників. Становище вкрай незадовільне. Таке королівство повинно мати лише одного правителя. Отож я вирішив зостатися живим на неофіційній основі, що, звісно ж, дуже дратує моїх дітей. Вони не матимуть щастя мене поховати, доки не зостанеться лише один з них, щоби провести цю церемонію.

Двоквіт почув якесь різке хрипіння. Мабуть, це був сміх.

— То це хтось із твоїх дітей викрав нас? — мовив Двоквіт.

— Лісса, — відповів голос покійного чаклуна. — Моя дочка. Наймогутніша. Щодо синів, то їхні дракони пролітають кілька миль, а тоді розчиняються.

— Розчиняються? А й справді, крізь того дракона, який привіз нас сюди, можна було дивитися, — відповів Двоквіт. — Мені ще здалося те дивним.

— Авжеж, — погодився Ґрейха. — Сила діє лише поблизу Змієгора. Це закон обернених квадратів. Принаймні, я так думаю. Коли дракони летять далеко за межі Змієгора, вони поступово зникають. Інакше, знаючи мою Ліссоньку, вона би вже захопила весь світ. Утім, мені не слід затримувати тебе. Гадаю, ти захочеш урятувати свого приятеля.

Двоквіт роззявився.

— Груна? — запитав він.

— Ні, не його. Худорлявого чарівника. Мій син, Ліо!рт, намагається порубати його на шматочки. Мені дуже сподобалося те, як ти врятував його. Точніше, врятуєш.

Двоквіт миттю випростався.

— Де він? — запитав, крокуючи до дверей з надією, що це виглядає героїчно.

— Просто йди по слідах у пилюці, — мовив голос. — Іноді Лісса приходить до мене. Ще навідується до свого старенького татуся, моя маленька. Лише їй вистачило духу вбити мене. Яблуко від яблуні недалеко падає. До речі, щасти тобі. Здається, я це казав уже. Чи скажу тепер.

Безладний голос поступово губився, тим часом як Двоквіт біг мертвими тунелями. Дракон пострибки рухався за ним. Невдовзі Двоквіт зади́хався й спинився, обіпершись на колону. Здається, він давненько нічого не їв.

«Чому б не полетіти?» — прозвучав голос Дев’ятьочеретина у голові чоловічка. Дракон розгорнув свої крила. Змахнувши для проби лише раз, він стрімко здійнявся над землею. На мить Двоквіт закляк, споглядаючи дракона, а тоді поквапився до нього та швидко видряпався на шию. Невзабарі вони летіли за кілька кроків над землею, лишаючи позаду хмару сірого пилу.

Двоквіт щосили тримався, а звір пронісся через низку печер та обігнув спіральні сходи, на яких би з легкістю розмістилося військо, що відступає. Нагорі вони потрапили у більш населену частину, де дзеркала, розташовані в кутах коридорів і відполіровані до блиску, відбивали тьмяне світло.

«Я відчуваю інших драконів.»

Дев’ятьочеретин стрімко рвонув по бічному коридору, немов голодна ластівка за комаром. Від такого ривку Двоквіта смикнуло назад, а крила дракона для нього наче розмилися у повітрі. Ще один різкий поворот крізь гирло тунелю і вони опинилися у просторій печері. Угорі широкі промені світла пронизували великі отвори, а далеко внизу виднілися скелі. Крім того, на стелі була якась метушня… Дев’ятьочеретин завис у повітрі, бухкаючи крильми, а Двоквіт вгледівся: там долілиць висіли звірі і рухалися крихітні людиноподібні плями.

«Це бантова зала», — мовив дракон вдоволеним тоном.

У цю мить одна із плям високо вгорі відчепилася від стелі, поступово збільшуючись…

Буйвітер споглядав, як бліде лице Ліо!рта віддалялося від нього. «Кумедно, — проторохтіла маленька частина його розуму. — Чому я підіймаюся вгору?»

Аж тоді чарівник почав перевертатися у повітрі й усе стало на свої місця. Він не підіймався, а падав на далекі, вкриті послідом скелі.

Через це відкриття у нього запаморочилось в голові. І тоді, як це завжди стається у скрутні миті, з глибин його розуму виринули слова Заклинання: «Чому б не промовити нас? — спонукали вони. — Тобі нічого втрачати.»

Буйвітер змахнув рукою у зустрічному потоці повітря.

— Ашонай, — виголосив він. Це слово сформувало перед ним згусток холодно-блакитного полум’я, яке струменіло від швидкого потоку повітря.

Сп’янілий від жаху й чарів чарівник змахнув другою рукою.

— Ебіріс, — наспівно протягнув він. Звук застиг поряд миготливим помаранчевим словом.

— Уршорінґ. Кванті. Пітан. Н’ґурад. Ферінґомалі… — слова спалахували навколо чаклуна веселковими барвами. Він розпростер руки і приготувався промовити восьме — останнє — слово, блискучий октарин, який закріплював чари. Про скелі Буйвітер узагалі забув.

— … — почав він.

Раптовий удар перехопив йому подих. Полум’я згасло і заклинання розвіялося. Пара рук охопила його талію і весь світ перекинувся на бік: дракон вийшов зі стрімкого піке, ледве торкаючись пазурами найвищої скелі у бридкій низині Змієгора. Двоквіт переможно засміявся.

— Піймав!

Дракон, ліниво змахнувши крилами після ґраційної дуги, вилетів крізь отвір печери у ранкове повітря.

Опівдні на просторій зеленій леваді заквітчаного плоскогір’я, що становило верхівку дивним чином збалансованого Змієгора, дракони та їхні вершники утворили широке коло. Позад них було ще місце для натовпу слуг і рабів, та інших, хто животів на даху цього світу. Усі вони спостерігали за постатями, що згуртувалися посередині трав’янистої арени.

Там було чимало старших повелителів драконів, а серед них — Ліо!рт із братом Ліартесом. Перший, з легким виразом болю, усе ще потирав свої ноги. Трохи збоку була Лісса з Груном і ще кілька її прибічників. Між цими двома групами стояв традиційний відун Змієгора.

— Як вам відомо, — невпевнено мовив він, — за волею не зовсім покійного володаря Змієгора, Ґрейхи Першого, наступник буде аж тоді, коли хтось із його дітей відчує в собі достатньо сили кинути виклик своїм брату й сестрі — чи, може, навіть обом братам — і переможе їх у смертельному бою.

— Так-так, ми всі це знаємо. Гайда скоріш далі, — озвався не знати звідки позаду нього слабкий сварливий голос.

Відун сковтнув. Він ніяк не міг сприйняти те, що його колишній господар не