Читати книгу - "Шлюбна ніч, Каміла Дані"

Хвилин через двадцять я трохи заспокоїлася і прикинула, як поводитись далі. Роблю кілька дзвінків і випрошую відкрити нам рахунки. Звісно, не за “дякую”, тепер я повинна годувати цих дармоїдів безплатно цілий місяць.

Ще через годину отримую від Тимура селфі з татом і написом:

“Шкода, що тебе немає з нами, тут весело!”

Тимур усміхається на всі зуби, і Шогіл, як не дивно, теж усміхається. Гарно показує свої біленькі зуби, в очах читається задоволення і радість. Погладжую екран, де на знімку син, і нігтик сам тягнеться в інший бік, обводячи обличчя чоловіка. Пальчики на ногах підіймаються, відтворюючи в голові той гіркий поцілунок.

Кидаю телефон на стіл, смачно матюкнувшись. Відьмак він, безсумнівно! Навіть на відстані змушує мене прогинатися.

Випустивши на волю гнів і обурення, я все-таки беруся за роботу. До вечора не покидаю кабінет ні на хвилинку. Тільки коли почало темніти, тихенько йду додому. 

Заходжу у квартиру і вже вкотре за останній час завалююся на банкетку. Тимур до мене не вийшов, і це гнітить ще більше. “Ще не пробачив”, — промайнуло в голові, і, важко вдихаючи, знімаю з ніг туфлі.

З кухні виходить Марина, пильно дивиться на мене. Не промовляючи ні слова, простягає мені руку. Встаю, вкладаючи свою руку у її. Жінка повертає мене обличчям до дзеркала і тицяє пальцем у мою шию. Вдивляюся через дзеркало у ті місця, куди вказала жінка, і згораю від сорому. Він серйозно?! Засмокт?! Триндець! Тепер зрозуміло, чому всі витріщалися на мене, а я все волосся поправляла, дивуючись, що у мене з зачіскою.

— Дякую, Марино. Як справи? Тимур питав за мене щось? — закриваючи рукою відбитки губ Бика, питаю жінку. Марина з повними очима жалю хитає негативно головою.

— Єво, тільки-но цей татусь пішов, він не вимовив ні слова, навіть перекус з'їв мовчки... Ой, я так переживаю за хлопчика! — шепоче жінка, руками обхоплюючи своє обличчя.

— Все буде добре! — ніжно плескаючи рукою по плечу Марини, з сумною усмішкою відповідаю я.

— Дай Боже, дай Боже, Єво! — жінка зітхає і робить крок назустріч. — Ти мені пробач, але від одного вигляду чоловіка у мене кров у жилах холоне, — пошепки вимовляє.

— Я розумію, — не встигаю договорити, як мій мобільний вибухає черговим набридливим дзвінком. Очима вибачаюся перед Мариною, водночас намагаюся знайти телефон у сумочці. Жінка щиро усміхається і йде в бік кухні.

— Ягода, слухаю, — не дивлячись, хто телефонує, відповідаю.

— Ти тепер задоволена? — вимовляє голос у слухавці. Жіночий голос, дуже знайомий і занадто п'яний, щоб упізнати.

— Вибачте, хто говорить? — намагаюся бути максимально ввічливою.

— А якщо Шогіл його вб'є, що я буду робити? Як мені бути? Адже я кохаю його, розумієш, Бефана? — гримить зі слухавки. Тепер я вже знаю, хто це — Наталка.

— Ти що верзеш? — шиплю крізь зуби. Наталка починає сміятися у слухавку, і чується, як щось ллється.

— Тільки не кажи, що ти не знаєш, — випльовує моя помічниця, вимовляючи з запинками.

— Що я повинна знати? — питаю, ховаючись за дверима у ванній. Не хочу, щоб син слухав, як я лаюся.

— О, — гірко сміється помічниця, — ти не знаєш, що сьогодні відбудеться бій на твою честь? Не вірю! — хрюкає жінка.

— Наталю, іди проспися, завтра поговоримо, — вимовляю спокійно, хоча всередині вже вирує злість.

— Так?! Гик, ми з тобою доживемо до завтра, а ось мій Максим, можливо, і ні! — схлипуючи, кричить помічниця.

У голові починає складатися пазл, я закінчую виклик, кидаю телефон в умивальник. Біжу в коридор і застрибую назад у туфлі. На ходу кричу:

— Марино, мені терміново потрібно від'їхати, не йди, поки я не повернуся, добре?

— Добре! — краєм вуха чую відповідь уже на сходах. Забігаю в ліфт і прикидаю, де ці придурки можуть влаштувати бої без правил. На думку спадає тільки спортзал Макса. Застрибую в автомобіль, немов Шумахер, лечу на околицю міста, щоб запобігти кровопролиттю. Сподіваюся, що встигну вчасно!