Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

— Каро, дай мені відповідь на одне запитання, — відірвавши погляд від дороги, раптом цікавиться Горський. — Якого біса ти в драних колготках робила в караоке? Та чого твоє пальто у такому жахливому стані?

— Пісні співала, хіба не зрозуміло? Розвіятись захотіла, поки коханий чоловік проводить час у компанії своєї коханки.

Назар стискає кермо з такою силою, що біліють пальці.

— Та щоб тебе, Кароліно! — розлючено гарчить чоловік. — Я був у лікарні. У лікарні! Маленька дитина задихалася, тому що її мати ідіотка не спромоглася сховати пляшечку з таблетками у шафу.

— Завжди казала, що Баженова дурепа, — з подвійним задоволенням бормочу я.

— І? Це все що ти можеш сказати?

Питання чоловіка ображаюсь. Схрещую руки, щоб хоч якось захиститись від його докору.

Назар повертає до найближчої зупинки та зупиняє машину. Заглушивши мотор, він втомлено видихає. Тре долонями власне обличчя, аби трохи підбадьоритися.

— Я розумію, що все, що зараз відбувається для тебе, дуже не просто. Як і для мене. Повір, Каро, я щосекунди розмірковую над тим, як вирішити все таким чином, аби тебе, в першу чергу, це стосувалося найменше. — Іронічний смішок виривається з моїх грудей. Міркує він. — Розумію, що виходить поки що досить погано. Особливо сьогодні. Але, Веснянко, постав себе на моє місце. Хоча б на мить. Ти б змогла залишитися осторонь у цій ситуації? Чи таки поїхала робити бодай щось?

— Я не стала б спати з помічницею, якби була на твоєму місці. Краще вже в барі когось підчепити, і то зарази було менше.

— Жарт зарахований, — Гор стомлено посміхається. — А якщо серйозно?

— Швидку можна викликати.

— Згоден. Можна викликати. А далі що? Лежати спокійно на дивані?

— Як варіант.

— А раптом зателефонували б та повідомили, що не врятували дитину. Що тоді?

Біль у голосі чоловіка морозить шкіру.

— З ним усе гаразд? Він живий? — голос рипить від тиску в грудях.

— Промили шлунок, поставили крапельницю. До ранку він під наглядом лікарів, а далі буде видно.

Мовчимо, напружено дихаємо. Сидимо один навпроти одного, кожен зі своєю правдою, зі своїм баченням того, що відбувається. Нам двом болить по-своєму. І як бути у цій ситуації уявлення не маємо.

Чи то втома, чи страх не дозволяє нам продовжити словесну суперечку. Дивимося один на одного, ніхто не наважується робити перший крок до примирення.

Розчаровано видихнувши, Назар заводить машину. Продовжуємо їхати у бік дому.

— Чи ти плануєш ночувати у них час від часу? — Задаю одне з найбільш бентежних питань, коли опиняємось біля воріт нашого будинку.

— Не кажи дурниць, Кароліно. Звісно ні.

— А що не дурниця, на твою думку? — Спалах гніву знову охоплює мою голову. — Їздити по кожному дзвінку до Баженової? Зриватися серед ночі за першого чхання? Ти не швидка допомога, не сантехнік та навіть не нянька. Тобі під силу забезпечити догляд цій дитині без особистих візитів. Доглядальницю, няньку, кухаря та медсестру можна винайняти на цілодобове перебування.

— Це дитина, як ти висловилася, Каро, мій син. Я не можу його ігнорувати, лише через те що…

«Що ти йому не мати» — подумки продовжую я, чудово розуміючи, що хотів сказати Назар. Але на відміну від мене, чоловік завжди уміє вчасно зупинитися.

— Дивно, що ти так швидко закохався у незнайомого хлопчика? Усього один папірець і такі сильні  почуття.

— А якщо Аннет все ж підробила результати ДНК? Що тоді?

— Шість лабораторій підтвердили, що вона не бреше.

— А навіщо вона вимагала гроші? Навіщо йти на такий кримінал?

— У дитини серйозне захворювання. Потрібні кілька дорогих операцій. Аннет хотіла отримати потрібну суму, навіть якщо я не визнаю батьківство.