Читати книгу - "Аналітична історія України"

й бути не може. Не прибув і запрошений на скорботну церемонію найвідоміший із російських дисидентів А. Солжєніцин. Якщо на те були поважні причини – одна справа, а як ні (а здається – саме так), то це вже виглядає досить недвозначно; і надто вже недобре. Втім, для нього давно вже: майбутнє Росії – то її минуле. Він, правдоподібно, в польському питанні – разом із перебіглим до більшовиків царським ґенералом Брусіловим. Який закликав тоді, знаменного 1920: «Отдать всє сіли на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!»

Колись, пригадується, господін Солжєніцин не полінувався прибути із свого далекого Вермонту до Франції, щоби бути присутнім на відкритті пам’ятника «шуанам», які вперто, але марно протиставилися військам «Вєлікой французской»; як же це було тоді, 1989, – актуальне для всього світу! – сміх один. А тут, до власного Смоленска (якихось 500 км) – не поїхав. Щоб, зауважте, не покласти вінка на могилу тих, хто першими збройно поставили опір гітлерівській аґресії. Та були – чи не саме за це? – розстріляні тодішніми союзниками Гітлера. Яка ж, воістину всесвітня ганьба!

Сьогодні подібних людей вичерпно характеризує простий факт, – важливе не те, про що вони кажуть, важливе те, про що вони мовчать. У Чечні два роки йшов ґеноцид, відвертий та цинічний, – тотальний. А, чи він про це колись прохопився, цей нобелівський лавреат? Згадав про цю розбійну війну Росії? – ні, ніде й ніколи.

А, хто не засуджує, той – шо поробиш, підтримує; для колишнього дисидента – як же почесно! – такою вона була, є та буде – Росія…

Доповнення 3

Кримська трагедія

У низці злочинів, якою є історія усіх трьох дотихчасових російських імперій, депортація цілих народів, як і ґеноцид взагалі, – займає цілком особливе місце. Вони були найбільше властиві Третій більшовицькій – «Імперії Зла» – СССР, як втілення московської політики «дружби народов». Написати про все нема ні місця, ні можливості, та ми обмежемося класичним – виселенням кримських татар, яке відбулося 18 травня 1944.

Зробимо коротенький відступ. Конвенція з прав людини, схвалена Ґенеральною асамблеєю ООН 9.12.1948, – називає таке щось «народовбивством»: дії, вчинені з наміром знищити цілковито чи частково якусь національну, етнічну, расову чи релігійну групу…». Далі перелічуються методи, прямі та посередні, аж до навмисного створення для них «таких умов життя, метою яких було би суцільне чи часткове фізичне винищення». Підлягають осудові та покаранню «винуватці та співучасники» чогось подібного.

«Кримські татари», це назва не точна, та така, що дає можливість до зловживань. Зокрема, до пов’язання їх появи у Криму з часами приходу монголів 1240; бо, саме їх у Європі, чомусь, уперше названо татарами. Насправді, – це корінне тисячі років населення Криму, а його пізніша етнічна компонента – кипчаки, з’явилися там іще задовго перед монголами. Отже, така сама корінна нація у Криму, як українці в Україні, – з непам’ятних часів.

Всі ці тисячі років ми були сусідами, часом ворогували, а часом і воювали разом, проти спільних ворогів. Чимало козаків, що рятувалися від Росії, – знаходили собі останній притулок у ханаті або під дружньою йому Туреччиною.

Повзучий і сталий ґеноцид корінного населення, Росія розпочинає відразу по окупації Криму 1783; так само, як ґеноцид українців – від окупації 1709.

Уже в листі до свого коханця Потємкіна Єкатєріна II пише, що Крим слід звільнювати від «басурманов» та заселювати росіянами. Що, загалом, поступово й робилося. Пізніше до цього приєднується й великий гуманіст (ну, російський, ви ж розумієте) Достоєвскій. Наведемо дещо з його «Дневника писателя» («Полное собр. соч. в тридцати томах», Ленинград, 1991, т. 23, с. 55), цього – воістину, зразка духовного ексгібіціонізму, якого не знайти, можливо, – ніде у літературах цивілізованого світу:

До речі, нещодавно в «Московскіх вєдомостях знайшов статтю про Крим, про виселення з Криму татар та про «запустіння краю». «Московскіє вєдомості» проводять зухвалу думку, що нема чого й жалкувати за татарами – нехай виселюються, а на їх місце краще би колонізувати росіян (так у тексті, О. Б.).

Насправді, важко вирішити, чи погодяться у нас усі з цією опінією «Московскіх вєдомостєй», з якою я від душі погоджуюся, тому що й сам давно так само думав про це ж «кримське питання». Щоправда, «Московскіє вєдомості» висловлюють бажання «не шкодувати за татарами» і т. і. не заради однієї лише політичної сторони справи, не заради одного лише закріплення окраїн, а виставляють і прямо економічну потребу краю. Вони виставляють як факт, що кримські татари довели свою нездатність правильно обробляти землю краю та що росіяни, а саме великоруси – на це будуть значно здатніші, і як доказ наводять Кавказ.

Та, покінчує, свої та «Вєдомостєй» ламенти, – рішучим і категоричним:

… принаймні, як не займуть місця росіяни, то на Крим неодмінно накинуться жиди та умертвлять ґрунт краю.

Отже, як бачите, навіть мотиви є – землю обробляти не можуть. Зауважимо, що незалежний Крим годував чи то п’ять, чи то більше мільйонів людей. Під росіянами він ніколи не годував себе сам. Це дещо відновилося лише між 1922 та 1944.

Але, капітально взялися за справу совєти, 18 травня 1944. Тоді з Криму були вивезені до Казахстану, Узбекистану або Сибіру всі його мешканці, крім росіян. Всього було депортовано майже чверть мільйона людей, третя частина тодішнього населення Криму, а саме – 228 543 особи. «Татар» з них було 191 088 (всі до останнього), решта – вірмени, греки, болгари… Нічого істотного з собою везти не дозволяли, а на збори давали аж 20 хвилин. Дорогою енкаведистські конвоїри добре наживалися: ломили шалені гроші за шклянку води.

Людей вивозили до східного Казахстану, до місцевості Бетпак Дала, більше відомої під назвою Голодного Степу, де скидали просто неба. Через рік від них полишилося менше половини. Інших «інородцєв» запроторили теж, кого у Казахстан, а кого – й до Сибіру.

Наведені вище дані стосуються власне Криму. Але до цього прихопили ще десь півмільйона людей зі «звільнених» вже (тобто – окупованих совєтами) частин України. Тих самих, болгар, греків, але до них прихопили ще більше українців. Розглядався й проект повного виселення цих останніх «с юга Россіі», отой – Сталіна-Жукова, але… Було визнано ще тоді: таке поки що технічно не по силах інтернаціональній великодержаві, побудованій на «дружбє народов». Отже, поки депортувати за вибором, нищити на місці, а там…

Офіційним мотивом Державного комітету оборони, очолюваного Сталіним (що й приймав рішення про депортацію цілого народу) була, ніби, «зрада» кримського народу