Читати книгу - "Інститут"

Зік обійшов кругом Люка, який стояв, перехилившись через крісло, тримаючи руки на сидінні й випнувши дупу. Елліс чув запах власного поту, сильний і смердючий. Він спробував нагадати собі, що не йому першому припала в Інституті така процедура. Трохи допомогло… хоч насправді не дуже. Тут у кабінеті повно високотехнологічного обладнання, а цей чоловік збирався міряти температуру таким застарілим методом, що й складно уявити. Чому?

«Щоб мене зламати, — подумав Люк. — Щоб я стовідсотково усвідомив себе лабораторним щуром, а коли маєш справу з лабораторним щуром, то показники можна знімати такими застарілими способами, якими тобі заманеться». Може, їм тут навіть не потрібна його температура. Може, це вони таким чином кажуть: «Якщо ми оце можемо тобі в дупу засунути, що туди можна засунути ще?» Відповідь: «Усе, що нам заманеться».

— Ждання просто вбиває, правда? — почувся голос із-за спини Люка.

Цей сучий син сміявся.

9

Після збезчещення термометром, що, як здавалось Люку, тривало нескінченно довго, Зік виміряв йому артеріальний тиск, почепив на палець монітор О2, виміряв вагу і зріст. Зазирнув Люкові в горло, в ніс. Мугикаючи, занотував результати обстеження. Тим часом до кабінету повернулася Ґледіс, яка попивала каву з кухлика зі стокротками і всміхалася своєю нещирою усмішкою.

— Час для ін’єкції, Лючку-малючку, — сказав Зік. — Ти ж не чинитимеш мені прикрості?

Люк похитав головою. Йому зараз хотілося лише повернутися до себе в кімнату й стерти з дупи вазелін. Йому нічого було стидатися, та він стидався все одно. Мов його позбавили гідності.

Зік зробив йому укол. Цього разу жару не було. Цього разу не було нічого, крім несильного болю, що з’явився і зник.

Зік дивився на свій наручний годинник, рухав губами, відраховуючи секунди. Люк робив те саме, тільки губами не ворушив. Коли лік сягнув тридцяти, Зік опустив руку.

— Нудоти нема?

Люк похитав головою.

— У роті є металевий присмак?

Єдиний присмак у Люка в роті лишився ще від апельсинового соку.

— Ні.

— Окей, добре. А тепер дивися на стіну. Бачиш якісь цятки? Вони ще можуть бути більші, наче кола.

Люк похитав головою.

— Ти ж не брешеш мені, соколику?

— Не брешу. Ані цяток, ані кіл.

Зік кілька секунд вдивлявся йому в очі (Люк думав був спитати, чи він там цятки побачив, але стримався). Тоді лаборант виструнчився, напоказ поплескав у долоні, наче пил обтрушував, і звернувся до Ґледіс:

— Можеш його забирати. Лікар Еванс чекатиме його сьогодні по обіді, для очнóго. — Він показав на проєкторний апарат. — На четверту.

Люк думав поцікавитись, що то за «очне» таке, але вирішив, що насправді йому байдуже. Він зголоднів — таке враження, що це відчуття не залежало від жодних процедур, яким його тут піддавали (принаймні поки що), але ще більше, ніж їсти, йому хотілося вимитися. Він почувався так — і найкраще тут пасував саме тюремний жаргон, — наче його опустили.

— То що, не все так погано, правда? — спитала його Ґледіс, коли вони вже піднімалися в ліфті. — Багато галасу з нічого.

Люк хотів був поцікавитися, чи вона також сказала б «нічого», якби йшлося про її власну дупу. Нікі, певно, поцікавився б, але він не був Нікі.

Ґледіс обдарувала його черговою нещирою усмішкою, яка жахала Люка дедалі більше.

— Ти вчишся поводитись пристойно, і це чудово. Ось тобі жетон. Хоча ні, ось тобі два. Я сьогодні щедра.

Люк узяв.

Пізніше, коли він, похиливши голову, стояв під душем і струмені води пробиралися між пасмами волосся, Люк розплакався. Принаймні в одному вони з Гелен були схожі — йому теж хотілося, щоб усе це виявилося сном. Він би все віддав, навіть свою душу, щоб знову прокинутися від сонячних променів на ліжку і відчути запах смаженого бекону з кухні на першому поверсі. Сльози зрештою скінчились, і Люк відчув щось нове поза смутком і втратою, щось вагоміше й твердіше. Мов кам’яне підґрунтя, якого він до цього моменту не знав. І від усвідомлення, що воно є, стало легше.

Це був не сон, це відбувалося насправді, і просто вибратися звідси вже здавалось недостатнім. Кам’яне підґрунтя жадало більшого. Воно хотіло викрити цю зграю покидьків, що крали й мучили дітей, — від місіс Сіґсбі до Ґледіс з її пластиковими посміхами і Зіка з його слизьким ректальним термометром. Хотіло обвалити Інститут їм на голови, як Самсон завалив храм Даґона на филистимлян. Люк розумів, що це лиш ненависницька неспроможна фантазія дванадцятирічного хлопця, та все одно цього прагнув, і якщо знайдеться спосіб втілення, він обов’язково ним скористається.

Як любив казати його батько, добре мати якусь ціль — це допомагає пережити складні часи.

10

Коли Люк дістався кафетерію, там уже було безлюдно. Тільки самотній прибиральник («ФРЕД», як було зазначено на бейджику) мив шваброю підлогу. Для ланчу ще було зарано, але на столі біля дверей стояла миска з фруктами — апельсини, яблука, виноград і пара бананів. Люк узяв яблуко, потім пішов до торговельного автомата і за один жетон купив пачку попкорну. Сніданок чемпіонів, подумалося йому. Мама від такого розсатаніла б.

Люк поніс їжу в кімнату відпочинку і визирнув у вікно на дитячий майданчик. Джордж і Айріс сиділи за столиком для пікніків і грали в шашки. Ейвері грався на батуті, стрибав невисоко та обережно. Нікі й Гелен ніде не було видно.

— Це, мабуть, найгірше поєднання інгредієнтів, що я бачила, — сказала Каліша.

Люк підстрибнув, кілька зерняток попкорну вилетіли з торбочки й упали на підлогу.

— А щоб тобі! Налякати людину до смерті — от розвага, правда?

— Вибач.

Каліша присіла, підібрала розсипаний попкорн і кинула собі в рота.

— З підлоги? — спитав Люк. — Повірити не можу, що ти це зробила.

— Правило п’яти секунд.

— Згідно з Національною службою охорони здоров’я, тою, що в Англії, правило п’яти секунд — це міф. Сон рябої кобили.

— Що, в обов’язки генія входить руйнування ілюзій?

— Ні, я просто…

Каліша всміхнулась і підвелась.

— То я жартую з тебе, Люку. Вітрувата дівчина з тебе жартує. Втямив?

— Так.

— Ректальний градусник мав?

— Так. І давай про це не будемо.

— Домовились. Хочеш пограти в крибедж[53] до ланчу? Якщо не знаєш правил, я тебе навчу.

— Знаю, але не хочу. Мабуть, я трохи побуду в себе в кімнаті.

— Міркуватимеш над ситуацією?

— Щось типу того. Побачимось за ланчем.

— Як пролунає тень-телень, — сказала Каліша. — Згода. Не журися, маленький герою, і дай мені «п’ять».

Вона підняла руку, і Люк помітив, що між великим і вказівним пальцями вона щось стискає. Він притис свою білу долоню до її коричневої, і між їхніми руками перейшов складений обривок паперу.

— Забачимось, хлопче.

Каліша рушила на майданчик.

Повернувшись до себе, Люк влігся на ліжко, вмостився на бік обличчям до стіни і розгорнув папірець. Ось що написала Каліша малесенькими, дуже охайними друкованими літерами:

«Зустрінься з Морін біля автомата з льодом, навпроти кімнати Ейвері — ЧИМШВИДШЕ. Записку змий у туалеті».

Люк зібгав папірець, пішов у ванну кімнату і впустив його в унітаз, знімаючи при цьому штани. Він почувався