Читати книгу - "Інститут"

Автомат із льодом. Там, де з ним учора говорила Морін. А це вже цікавіше. Зі слів Каліші, у Передній половині було кілька місць, де аудіоспостереження працювало погано чи не працювало взагалі, але Морін надавала перевагу саме цій локації. Може, там вона безпечніше почувалась — імовірно, через надто гомінливий автомат. А може, Люк просто робить висновки без достатньої кількості фактів.

Перед зустріччю з Морін він хотів зайти на сайт «Стар Триб’юн» і вже сів за комп’ютер. Навіть запустив містера Ґріффіна, але на тому й зупинився. Чи йому справді так хочеться знати? Що як, приміром, ці покручі, ці почвари, брешуть і його батьки померли? Зайти на «Триб» у пошуках цієї інформації — все одно що поставити життя на колесо рулетки в казино.

Не зараз, вирішив Люк. Може, коли минеться відчуття приниження після термометра, але не зараз. Може, він вчиняє як сцикун — то й нехай. Люк вимкнув комп’ютер і прогулявся в інше крило. Морін біля автомата не було, але її візок із білизною стояв трохи далі коридором Ейвері (як його тепер називав про себе Люк), і він чув, як покоївка співає щось про дощові краплини. Люк пішов на звук голосу і побачив, як вона стелить свіжі простирадла в кімнаті, завішеній постерами Всесвітньої федерації реслінгу зі здоровецькими бугаями у спандексових шортах — ті були з вигляду такі злісні, наче ковтали цвяхи, а випльовували вже скріпки.

— Добрий день, Морін, як справи?

— Добре, — відповіла вона. — Спина трохи болить, але в мене є мотрин.

— Хочете, допоможу?

— Дякую, але це вже остання кімната, я майже закінчила. Дві дівчинки й один хлопчик. Скоро мають прибути. Це хлопчача кімната. — Вона вказала на постери і розсміялася. — А то б ти сам не здогадався.

— Ну, я думав набрати трохи льоду, але в мене в кімнаті немає відерця.

— Вони складені в комірці біля автомата.

Морін випрямила спину, вперла руки в поперек і скривилася. Люк почув, як хрустять у неї хрящики.

— Ох, так набагато краще. Ходімо покажу.

— Тільки якщо вам не складно.

— Зовсім не складно. Ходи. Можеш поштовхати візочок, якщо хочеш.

Поки вони крокували коридором, Люк міркував про своє дослідження проблеми Морін. Одна жаска статистика особливо впадала в око: американці заборгували понад дванадцять трильйонів доларів. Гроші витрачені, проте не зароблені, просто обіцяні. Такий парадокс міг сподобатися тільки бухгалтеру. Велика частина цього боргу була пов’язана з іпотекою на житло і бізнес, але вагома доля позик вела також до маленьких пластикових прямокутників, які всі ми носимо в гаманцях і сумочках: такий собі оксикодон[55] американського покупця.

Морін відчинила невелику комірчину праворуч від автомата з льодом.

— Можеш сам собі одненьке дістати, щоб я не нахилялася? Хтось один нерозумний запхав усі відра в самий кінець.

Люк потягнувся по відро і водночас тихо заговорив:

— Каліша описала мені вашу проблему з кредитками. Я, мабуть, знаю, як усе залагодити, але це багато в чому залежить від вашого офіційного місця проживання.

— Мого офіційного…

— У якому штаті ви мешкаєте?

— Я… — Морін швидко, знишка роззирнулася. — Ми не маємо права ділитись особистою інформацією з пожильцями. Мені це коштуватиме роботи, якщо дізнаються. І не тільки роботи. Люку, чи можу я тобі довіряти?

— Триматиму рот на замку.

— Я живу у Вермонті. Місто Берлінгтон. Саме туди поїду на відпускному тижні. — Сказавши це Люку, вона наче зняла якусь внутрішню заборону, і хоч говорила Морін тихо, слова з неї просто виливалися. — Щойно почнеться відпустка, я першим ділом матиму стерти з телефона купу докучливих дзвінків. А коли дістануся додому — ще одну купу з автовідповідача на тому телефоні. Ну, на міському. Коли автовідповідач переповнюється, то в поштовій скриньці й під дверима мені лишають листи — попередження, погрози. Автівка, то її нехай забирають коли завгодно, вона вже розваль, але тепер ідеться про мій дім! За дім я вже розрахувалась — без його допомоги. Погасила іпотеку з премії за підписання контракту, коли влаштувалася сюди на роботу, а саме через це і влаштувалася, та будинок все одно заберуть, пропаде теє, як його там…

— Майнове право, — пошепки мовив Люк.

— Точно, воно. — Запалі щоки Морін взялися рум’ян­цем — чи то від сорому, чи то від люті, Люк не знав напевно. — А коли вони заберуть будинок, то забажають собі все те, що я відклала на чорний день, але ж то не для мене! Не для мене, а вони все одно заберуть. Так вони кажуть.

— Він аж стільки боргів назбирав? — Люк був вражений: не чоловік, а якийсь автомат із витрачання грошей.

— Так!

— Тихіше. — Однією рукою Люк тримав пластикове відерце, а другою відчинив кришку, щоб набрати льоду. — Вермонт — це добре. Там не прийняли статут про спільне майно.

— Що це означає?

«Те, чого ви не знаєте, а вони тільки з цього раді, — подумав Люк. — Ви стільки всього не знаєте їм на радість. Бо коли муха всідається на липкий папір, то нехай там і лишається».

Люк зняв із дверцят автомата пластиковий черпак і вдав, що розбиває грудки льоду.

— Ті картки, що він ними користувався, вони на ваше ім’я чи на його?

— Звісно, що на його, та докучають мені, оскільки ми й досі офіційно одружені, а номери рахунку однакові!

Люк почав наповнювати пластмасове відерце… дуже повільно.

— Вам кажуть, що це законно, і звучить це дуже вірогідно, але вони не мають права цього робити. У Вермонті це протизаконно. Як і в більшості штатів. Якщо він користувався своїми картками і на чеках стоїть його підпис, то це його борг.

— А мені кажуть, що наш! Спільний!

— Вам брешуть, — похмуро мовив Люк. — І з приводу телефонних дзвінків: чи були якісь виклики після восьмої вечора?

Морін стишила голос до лютого шепоту:

— Смієшся? Вони інколи опівночі телефонують! «Платіть, інакше наступного тижня банк забере у вас будинок! Повернетесь додому, а там уже замки змінені й меблі на моріжку стоять!»

Люк читав про таке, як і про гірші ситуації. Як колектори погрожують викинути батьків із будинків для престарілих. Погрожують напосісти на дітей, які щойно досягли повноліття й прагнуть фінансової незалежності. Що зав­годно, аби урвати хоч якийсь відсоток своїх поборів.

— Добре, що ви здебільшого не маєте змоги взяти слухавку і виклики переадресовуються на голосову пошту. Вам же не дозволяють проносити сюди мобільні телефони?

— Ні! Господи, в жодному разі! Він у мене замкнений в машині, у… ну, не тут. Я раз змінила номер, але вони і новий роздобули. Як їм вдалося?

«Легко», — подумав Люк.

— Не видаляйте ці виклики. Збережіть. На них стоятиме час. Колекторським агенціям заборонено дзвонити клієнтам, а саме так вони називають таких людей, як ви, після восьмої вечора.

Люк спорожнив відерце і знову взявся його наповнювати, цього разу