Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

пам’ятаєш, ні хто це, ні де він, ти наближаєшся своїми великими губами до моїх вуст, твої стегна горнуться до моїх худих тремтливих ніг, не дозволяй перетворити себе на Умберто Пеньялосу, з його непідйомним тягарем ностальгії, тікай, поки не прокинулася твоя стать під натиском цих м’яких долонь, не відповідай цьому язику, який досліджує твій язик і твій рот, нерухомо стій у кутку, в який тебе витіснили її цицьки і стегна. Умберто не існує, Німенького не існує, існує лише сьома стара. Твоя рука не знаходить нічого.

— Ірис…

— Що?

— Я піду по батька.

— Куди?

— Я знаю, де він живе.

— Де?

— Я знаю, де він живе.

— Де?

— У жовтому будинку навпроти парку, там багато поверхів.

— Ходімо.

— Ні, чекай…

— Чому?

— Я не знаю, чи він зараз там.

— Байдуже, є він чи нема.

— Річ у тім, що він має чотирьох чорних злих псів, які з’їдають тих, хто приходить до його дому, коли його нема…

— А як же ти?

— Мене вони знають.

— Вони тебе не з’їдять?

— Вони нічого мені не зроблять.

Ти міркуєш.

— Будинок гарний?

— Так.

— А цей пацан при грошах?

Я відповідаю тобі, що так, що дон Херонімо де Аскойтіа — це пацан при виняткових грошах.

— Не знаю… Ці пси.

Тому я по нього й піду, щоб він приїхав сюди на своєму автомобілі з шофером, ні, не хочу з шофером, — хочу на червоному кабріолеті, — добре, Ірис, як скажеш, я попрошу його, аби він приїхав по тебе у червоному кабріолеті, і щоб забрав тебе далеко від цього дому, від матінки Беніти, Даміани й мене, бо я не хочу більше тебе бачити, я зменшу тебе до розмірів мого швейцарського шале, як же відчинити тобі двері, щоб ти ввійшла в цей засніжений будиночок, скорися мені, поки ти чекатимеш на моє повернення з батьком твого сина, тримай його, розважся трошки, поки я приведу його, щоб він забрав нашого сина, Ірис, він стане господарем не цього дерев’яного шале, він стане господарем, який збереже увесь лабіринт цієї будівлі, де плекається час, який не тече, а застоюється між цих стін із саману, які ніколи не впадуть.

— Чекай мене тут, Ірис.

Гаразд. Але поквапся, якщо не хочеш, щоб я тебе здала і тебе забрали в тюрму, адже якщо ти не поквапишся, я розбуджу матінку Беніту і про все їй розповім.

— Про що «все»?

Вона не відповіла.

— Що батько — це я?

— Так.

— Ти в це віриш?

Вона засміялася і сказала, що, звісно, ж ні.

— Вимикай світло, Ірис.

— Гаразд. Я чекатиму на тебе біля дверей.

— Я хутко повернуся.

Я знімаю засув, відчиняю двері та йду. Зачиняю. Але зсередини одразу ж вішають засув… Стукати, стукати, щоб мені відчинили, я хворий, іде дощ, я знесилений, у мене жар, матінко Беніто, будь ласка, відчиніть, пробачте мене за те, що я вийшов із дому, відчиніть, відчиніть, я не знаю, хто замкнув вхідні двері, я більше не бачу, я не можу більше кричати, карабінери наді мною знущалися, мене покусали пси, у мене жар, ніхто мене не впізнав, вони лише принизили мене і викинули в парк, а там ішла й ішла злива, а я біг і біг, я кричу і стукаю, я вже не маю сил, щоб стукати й кричати, матінко Беніто, врятуйте мене, принаймні мене не зустріла Пета Понсе, дозвольте мені ввійти, я стер свої кулаки, я втратив свій голос, я лише рукав без руки біля цих дверей монастиря в дощову ніч, і мені не відчиняють…

9

Води, води… Холодний рушник на лоб, не забирайте своєї руки, матінко Беніто, будь ласка, дозвольте мені й далі тримати свою руку у вашій руці, аж доки вони не підуть, адже вони підуть, коли зрозуміють, що тепер ви захищаєте мене, як захищали завжди своєю мовчанкою, скажіть їм, щоб вони пішли, кажуть, що вони збоченці, що карабінери мордують нас, щоб ми зізналися в крадіжці шалика чи хлібини. Чому вони хочуть, щоб я зізнавався, якщо я нічого не крав? Рука цього карабінера стискається в кулак. Гляньте на його білі від гніву кісточки, він мене битиме, матінко Беніто, втрутьтеся, стисніть мою руку, щоб удар був не таким болючим… Саме тому, коли карабінери нас переслідують, ми біжимо й біжимо, і доти, доки вони в змозі нас злапати, ми ріжемо собі животи, матінко Беніто, гляньте на мої рани, ми знову і знову ріжемо собі животи тоненьким лезом ножа, але лише поверхнево, щоб карабінери потім знаходили нас у калюжах власної крові під звуки нашого власного реготу… Вони заберуть мене до лікарні, до хорошої лікарні, де нема жадібного й цинічного доктора Асули, який більше не зможе вкрасти в мене ні клаптика шкіри, ні шматочка гланд, то буде невідома йому лікарня, мене покладуть туди, бо ніхто, навіть вони, не наважиться катувати пораненого, адже ми, поранені, святі. Ось так я порятувався, поранений, адже тепер вони бояться мене, а не я [їх], мені нема в чому зізнаватися, лише вам я скажу правду, матінко Беніто, якщо я й украв щось із дому дона Херонімо, то хіба ось це, дивіться, цей маленький зеленуватий томик, лише один том, хоча я хотів забрати всі сто примірників, але не зміг, паралізований у його бібліотеці, оточений звичними кріслами із сірого оксамиту, приглушеним світлом, дровами, що потріскували в комині, завмерлий перед килимом таких глибоких кольорів, що я злякався, що зможу в них потонути і що ця розкіш мене проковтне… Врятувати те, що я був у змозі, я простягнув руку до своїх книжок, там, де їх завжди було сто примірників, недоторканих, — ніби жарт серед усіх його цікавинок, ці сто примірників, які він великодушно собі замовив, щоб допомогти бідному студенту опублікувати книжечку, в якій повторюється його ім’я й ім’я Інес на кожній сторінці, Інес з любов’ю дивиться на нього крізь букет синіх квітів, які вона розставляє у скляній вазі від «Лалік»[32], Херонімо де Аскойтіа спустився сходами у своєму дорожньому костюмі, готовий вирушити в Ринконаду[33], Інес і Пета пліткували поруч із пальмою в галереї, годинами в’яжучи Боєві одяг… І моє ім’я, нагорі, над текстом, на кожній непарній сторінці, Умберто Пеньялоса, Умберто Пеньялоса, Умберто Пеньялоса, це повторення мого імені покликане було очистити його від сорому, втішити мого батька, поглузувати з моєї матері і, зрештою, запевнити мене самого в тому, що після повторення мого імені стільки разів ніхто не ставитиме