Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

під сумнів факт мого існування. Повторення скільки разів? Хм, матінко Беніто, допоможіть мені підрахувати, жар розпустив мені язика, але я не можу зосередитися, щоб виконати цю арифметичну дію: кожен примірник має сто вісімдесят сторінок, тобто на один примірник — дев’яносто Умберто Пеньялос, плюс по одному на кожну обкладинку, по одному на шмуцтитул, і на корінець… Підсумуймо: моє ім’я було повторено дев’ять тисяч триста разів у бібліотеці дона Херонімо де Аскойтіа. Як тут не боятися, що тебе проковтне цей переливчастий килим знаків? Ні, мого імені там лише дев’ять тисяч двісті сім штук, адже перед утечею я вкрав один примірник. Коли я одужаю й у мене не тремтітимуть від жару руки й не темнішатиме в очах, я, можливо, вам із нього щось почитаю, саме вам, тому що ви — це ви, і тому що ви тримаєте мене за руку і слухаєте, всього один-два фрагменти цієї претензійної прози, цієї наївності вишуканого письменника, цього тонкого стиліста з непересічною чуттєвістю, цього поета весняних віньєток, талановитого юнака, який щойно вилупився з кокона, щоб вдихнути ароматне повітря щасливого майбутнього, і який увійде у зал слави національної літератури, і згодом я перечитаю один із його портретів жінки, які він тоді описував, адже я не був знайомий із жодною з них, я лише міг уявляти їх в оточенні хвиль східних пахощів, бо тоді всі пахощі були східними, а вишиті гладдю туніки, багатостраждальні пози й жорстока, але усміхнена кокетливість розбивали серця, і Місяць був завжди в повні, втрачений світ позаду інших утрачених світів позаду інших утрачених світів, досконалість, яка замінює побляклу досконалість, велетенська голова з пап’є-маше всередині велетенської голови з пап'є-маше, забуття поглинає все, і я добровільно поміщаю себе в його пащеку, я доповз навіть до його горлянки, щоб стрибнути в його стравохід і зникнути, і я зник, матінко Беніто, хоча ви й тримаєте мою руку в своїй і втішаєте мене жалісливими словами, та мене вже нема. Мабуть, найкраще буде, якщо мені не поліпшає, залізти у згорток із ганчір’я під моїм ліжком, де я зберігаю своє швейцарське шале і рукописи, так вони мене не поб'ють, бо затвердлими кулаками вони хочуть примусити мене говорити. Я не можу. Я не хочу зізнаватися, чому вибіг із дому дона Херонімо де Аскойтіа, копняк від карабінера, якому не вдається мене схопити, і я кидаюся під зливою в потік опецькуватих автівок, які заповнюють собою вулицю, злодій, злодій, свистки кличуть більше карабінерів, а в машинах люди повертаються з нового фільму з Жанною Моро, вони їдуть вечеряти біфштексами з картоплею-пюре, вони споглядають мене крізь прояснені віялами склоочисників лобові стекла, гальмують: чорт, я ледь його не розчавив, нічого не видно в цей дощ, сране мудило, ну й заливає нас цього року, — вони бачать мене на відстані метра у світлі фар, яке роздряпує дощ, я розчинений у зливі, але склоочисники повертають, повертають, повертають, повертають мені твердість, якої бракує, щоб вони могли мене бачити, якийсь дядечко, він що сліпий, мокре волосся, мокрий весь у секунду нашого гальмування, тікає навпомацки від рою машин, які його притискають, розлючені владні карабінери на тротуарі розчаровано свистять, гнаний чоловічок, що танцює, немов міраж посеред червоних вогнів, які кусають його за литки, поки він прослизає між «Сітроенами», які ковзають, і «Фордами», які врізаються, сигналять — сраний виродок — і ця тягнучка, яка ніяк не закінчиться: гальмуй, обережно, Ернане, ти його зачавиш, яка різниця, я через нього ледь не врізався в новенький «Рено», та він уже зник позаду «Морріса», під дощем, у парку, він сховається в річці, — але я не злодій, матінко Беніто, клянуся вам, своє ім’я неможливо вкрасти, адже кожен має право розпоряджатися ним як завгодно, одного зимового дня, коли вже рано темнішатиме, потрібно взяти і спалити всі мої папери, всі мої ідентичні й повторювані імена, щоб не залишилося і сліду, я скину їх із цього мосту з поручнями в кам’яне русло, і після того як я спущуся сюди, я підпалю аркуш, два, зошит, щоб трохи зігріти собі руки, бо буде холодно. Цього язичка тепла буде недостатньо. Мені потрібно більше тепла, щоб побороти жахливу негоду. Інші папери, роздуми, віньєтки, щоденник, який я вів тиждень і закинув, примірники, вкрадені з публічних бібліотек, де їх ніхто ніколи не брав, книжечки анотацій, списані моїм тремтливим, але несамовитим почерком. Гляньте, матінко Беніто, як під моїми ногами виростає червоне коло, чуєте, це вони, ті, хто не мають обличчя, вони один за одним наближаються до мого полум’я. Щось заворушилося в кущах: собака прийшла погрітися біля мого вогню. На лінії води поруч із місцем, звідки виповзають товсті обжерті сміттям щурі, вимальовується силует, силует чіткішає, наближається. Шматок гранітного муру хитається й падає: ні, матінко, не бійтеся, це лише дитина, яка вистрибнула з отвору клоаки. Більше книжок, більше паперів у вогонь, і ось мої книжки, і мої папери, у яких палає моє ім’я, творять гостинне середовище, до якого приходять погрітися ті, кого вже піддали хірургічному втручанню, що стерло їхні обличчя, але, ні, не лише для цього, а й для того, щоб визнати мене і прийняти як одного з них, щойно моє ім’я остаточно зникне. Адже це вони, привілейовані, не відчувають ані страху, ані сорому, бо ні чиясь влада, ні кпини не здатні позбавити їх нічого, бо вони нічого не мають, це постаті, які викликають пломені моїх паперів. Хвиля мороку поволі відступає, тож тепер їх, схожих на камені, вбрані у лахміття водоростей, можна розгледіти, я впізнаю їх у їхньому вбранні: східний принц — тюрбан, чорна борода, плащ, довгі нігті — зманіжено розлягається біля мого вогнища на своєму позолоченому мішку, в якому він не носить нічого цінного, якісь речі, ганчірки, картонки, більше нічого. Вервичка дітей і блохастих псів перетворюється на землі на єдине потворне чудовисько, босі брудні штивні ноги, палаючі очі, ряба масть, прищі, хвости, висолоплені губи, прозорі вуха, текучі носи, приходять усе нові носії ефемерних костюмів, якщо ми не вдягнемося в якийсь костюм, ми ніхто, ченці зі змарнілими обличчями, яких майже не видно під каптуром тремтливої ряси, тіні від мого полум’я, подивіться на цю стару, яка наближається до світла, її рука в бородавках, як у Пети Понсе, її долоня така прозора, що ви і я можемо побачити тонкі кістки всередині цієї плоті, яка розпадається поміж дрантя, що плавиться від тепла мого вогнища.

Чи відчуваєте ви запах мокрого