Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

ганчір’я, яке нагрівається, черствого хліба, який поклали поруч із вогнем від моїх паперів, щоб він трохи розм’як, недопалків, які підкурюють від мого полум’я? Коли Бой остаточно позбудеться дона Херонімо, він поверне мені всі мої книжки, решту дев’яносто дев’ять примірників, аби згодувати їх цьому неймовірному полум’ю, до якого всі вони приходять, гляньте на них, матінко Беніто, звідки вони приходять, вохра їхньої недолі, сепія їхнього бруду, сіризна їхнього парадного шмаття, ще більше облич, опуклостей, рук, очей, оприявнених у сяйві, посічені імператорські брижі, крізь які проглядається блиск кольчуги, яка є лише вовняною жилеткою, що розпадається, китиці, що насправді є обрізками, дублети, які насправді є старими піжамами, емблеми, які насправді є латками, плюмажі, які насправді є ковтунами, й ось я нарешті падаю знеможений, спалюючи свій останній папірець, свій останній примірник, і вогонь починає згасати, бо вже не залишилося нічого мого, що б могло його підживити. Чекайте, матінко Беніто, не йдіть, ваші буденні клопоти не такі нагальні, щоб не дослухати фінал моєї оповіді й насолодитися повільним відходом принців зі своїм поштом із карликів, негрів, рабів, посіпак, фаворитів, блазнів, сповідників, дітей, вошивих сук, алебардників і пажів. Ви гадаєте, що вони лише переодягнені в тих, ким здаються. Скиньмо з них вбрання — і ось вони такі ж люди, як я, без обличчя і рис на ньому, їм доводилося порпатися на звалищах і в забутих на горищах валізах, підбирати на вулицях відходи інших, щоб зліпити одного дня одне вбрання, іншого — інше, щоб воно дозволило їм мати якусь ідентичність, бодай на кілька митей. Вони не мають навіть масок. Масок обмаль, а тому мені шкода, що голову Велетня було знищено. Я не розумію, матінко Беніто, як ви можете продовжувати вірити в цього дріб’язкового Бога, який виготовив так мало масок, адже нас так багато, тих, хто підбирає там і тут якийсь непотріб, що його ми вдягаємо, аби відчути, що ми є кимось, бути кимось, бути відомими людьми, фотографією в газеті й підписом унизу, тут ми всі між собою знайомі, ба майже всі ми є родичами, бути кимось, Умберто, це найголовніше, і миготить лампа, і хитається кривий стіл, під натиском ліктів моєї сестри, яка сперла на руки голову, як на останній поштівці з Бертіні, на моїй сестрі теж маска, маска Бертіні, тому що їй не вистачало обличчя, переваги перевдягання пізнаються із часом, із імпровізацією, їхня мобільність, те, як нове приховало попереднє, досить лише картатої ганчірки, намотаної на голову, картопляної лушпайки на скроні, зголити вуса, не митися місяць, щоб змінити колір, як це — змінюватися й не губитися поміж своїх мінливих життів, свобода не бути ніколи одним і тим самим, тому що дрантя не вічне, все імпровізація, непостійність, сьогодні я — це я, а завтра ніхто, навіть я сам не можу знайти себе, бо ти є тим, ким ти є, доки живе костюм, у який ти перебрався. Іноді я співчуваю таким людям, як ви, матінко Беніто, рабиня власного обличчя, імені, функції, категорії, це чіпке обличчя, якого ви ніколи не зможете позбавитися, єдність, яку ви замкнули всередині в’язниці вічного буття однієї й тієї ж людини. Ті ж, хто прийшов погрітися біля мого вогнища, навпаки є мінливими, як полум’я й тінь, вони прихильно включають мене до свого кола, щойно я остаточно спалив своє ім’я, голос я втратив уже давно, статі я теж не маю, бо так я можу бути ще однією старою серед безлічі старих у цьому будинку, а свої незв’язні папери, списані закарлючками, які намагалися вблагати мене одягти остаточну й незмінну маску, я зараз спалюю, однак це ще не всі папери, залишається ще багато томів у бібліотеці з сірими стільцями, але вони про це не здогадуються, вони думають, що я такий, як вони, адже я навчився творити своє вбрання зі сміття, яке я знаходжу викинутим на вулицях… Колись мені вдасться стати ним… Зникнути, не лишивши сліду… Відтиску стопи на землі… Тіні з чіткими обрисами… Тільки так я зможу звільнитися від дона Херонімо, який шукає мене, адже він потребує мене і речей, які я зберігаю і яких я поки що не можу позбавитися, і від Пети Понсе, яка ніколи не помре, вона сягає сюди, ніби луна, народжена в первородному хаосі, я не здатний обманути її зміною своїх убрань, навіть збити її ними з пантелику — тінями, спиною, обвішаною мішками, бородами, беззубими яснами, цигаркою в кутику рота, — я хочу стати частиною цього пошту, який повільно йде… Я, перелякана жертва, наділена нікчемною ідентичністю, перетворюся на одного з них, слабкого недоторканого ката, адже ми не здатні нічого втратити, тому що ми не маємо нічого, що б могло викликати в когось заздрощі чи жадобу… Вони йдуть, ходімо звідси, матінко Беніто, ходімо слідом за ними, у цьому кам’яному руслі стає холодно, а карабінери нагорі й досі на чатах, бо я поцупив власну книжку, але ні, навіть карабінери йдуть, бо вже пізно. Ходіть за нами, матінко Беніто, загубімося між цих тіней, що розчиняються, я вчуся бути одним із них, мені ще недовго лишилося… Ви б також могли навчитися, якби хотіли, я можу вам показати, ви маєте деякі зовнішні ознаки, які ріднять вас із нами: ваш м’ятий чепчик, ваші шорсткі руки, ваша згорьованість, ходіть, не відставайте, не зникайте, матінко Беніто, не лишайте мене тут одного холодного і хворого, без вашої руки в моїй, без вашого захисту від цих тварюк, які наді мною знущаються — злодій, злодій, в дільницю його — я відбиваюся ногами, але мене тягнуть, я кричу, але ви не приходите, матінко Беніто, ви залишаєте мене самого, відпускаєте мою руку, не полишайте мене, не лишайте мене… Не бийте мене, я нічого не зробив.

***

Ось ти, сидиш навпроти мене. Я чую, як за вікном падає злива, ця знайома настирливість крапель, що цокають у дно тазика, що стоїть біля розбитої кватирки. Як кепсько тобі заштопали обличчя! Дарма доктор Асула старався, вигадував тобі пару нормальних повік і цей лоб, що не має визначеної межі, дарма намагався повернути очі на потрібне місце, дарма вимальовував тобі щелепу, якою тебе обділила природа. Ти набагато потворніший за той образ, яким Марія Бенітес лякала нас, якщо Ірис ляже з чоловіком, але ж вона не знає, що твоя мати злягалася з усіма хлопцями на районі, з усіма крутеликами, можновладцями, тому ти й народився таким. Шкіряний диван у