плямах, стіл із численними шухлядами, дзеркальце, схоже на потрісканий місяць, у якому я бачу щось, що могло би бути моїм тужливим обличчям, — це все, що є в цьому маленькому кабінеті, куди мене затягли карабінери, щоб я тебе дочекався. Тьмяно горить настільна лампа, схожа на шию лебедя, вона освітлює штучні риси обличчя, які докторові Асулі довелося для тебе створювати, адже ти народився без обличчя, хоча ти й Аскойтіа, і неймовірну вбогість твого покрученого тіла не вдалося виправити розтираннями і вправами, вигаданими Басіліо. Не думай, що я здивований нашій зустрічі. Скільки разів я бачив тебе після смерті дона Херонімо, я стежив за тобою з такою впертістю, але, звісно, ти не пам’ятаєш мене, зрештою, я опікувався тобою в Ринконаді лише доти, доки тобі виповнилося чотири роки, я чекав на тебе цілими годинами, сидячи біля дверей кравецької крамниці, де тобі шили одяг, який ховав понівеченість твого тіла. Одного дня я навмисно штовхнув тебе в натовпі на розі вулиці, я відчув тебе у своїх руках, як колись, у твоєму дитинстві, коли міс Доллі передавала мені конверт із тобою, щоб я кілька хвилин тебе поколихав. Ти й не глянув на мене. Продовжив іти. Навіть якби ти на мене глянув, побачив мене, ти б не зрозумів, хто я. Чи сильно ти здивувався, коли лейтенант, який чергував у цій дільниці, ввічливо тебе повідомив, адже він знає, що ти син сенатора й гідний поваги, незважаючи на свою потворність, що вночі у твій дім заліз жебрак і вкрав цю книжечку на сто вісімдесят чотири сторінки. Цю книжечку, яку ти зараз гортаєш. Ти добре її знаєш. Там самі вірші, сто примірників, ти проводиш майже весь час у бібліотеці, немовби намагаючись заново прожити ті роки, яких ми, Мельчор, Емператрис, я і всі ми, тебе позбавили. Улітку я сидів на парковій лавці між акантами й бачив, як ти читав біля відчиненого вікна, взимку я наближався до затемнених вікон і спостерігав, як ти, видершись на драбину, риєшся поміж книжок твого батька, ніби дошукуючись чогось, роздивляючись книжки, але не переставляючи їх, неначе бажаючи зберегти щось із цієї гармонії, якою був дон Херонімо, але якій ти суперечиш фактом свого існування. Ти погано ходиш, ти незграбний, усе перевертаєш, дихання твоє хрипле, ти кривий і клишоногий. Твоє місце — тінистий і заплутаний лабіринт Ринконади, твоє життя — в коридорах і забутих кутках, де твій образ виїдено червоточинами часу на тиньку стін. Ти навмання гортаєш сторінки моєї книжки, вдаючи байдужість, тобі пора йти, вертатися до жовтого будинку навпроти парку. Крім того, я тобі не цікавий. Мабуть ти таки дещо роздратований, бо тобі подзвонили о такій порі з поліцейського відділку в такій тривіальній справі. Ти збираєшся йти. Ти не надаєш мені важливості. Ти залишиш мою книжку й підеш назавжди, не знаючи, хто я такий, що я той, кому ти завдячуєш усім, ким ти є і не є, не йди, Бой, не йди, впізнай мене хоча б на мить, сплати мені за факт мого існування поверненням дев’яноста дев’яти примірників моєї книжки, які в тебе лишилися і до яких тобі байдуже, щоб я міг їх спалити й остаточно перейти до світу тих, хто забув свої імена й обличчя, не залишай мене так, це моя остання нагода, і тому, через страх, що ти зникнеш назавжди, я дражню твою цікавість, нашкрябуючи ці слова на аркуші паперу: Я написав книжку, яку ви гортаєте. Ти скорився мені, бо знову сідаєш. Тепер ти ретельніше гортаєш сторінки книжки. Ви? Навіщо ви залізли і вкрали її?
Навіщо ви використали моє ім’я, імена моїх батька й матері, так, ніби це вигадані імена? Як така людина, як ви, може бути з нами знайома? Я не вірю в те, що така людина, як ви, могла написати цю книжку… Я не чую тебе. Ти це знаєш. У кабінеті чергового тобі сказали, що коли мене мали катувати, щоб я назвав своє ім’я, ніби хтось, хто скоїв найжорстокіший злочин, я показав на свої вуха і рот, ні, не розумію, не чую, я глухонімий, і я переміг їх своєю слабкістю, кулаки цих тварюк не побили мене, адже бути глухонімим — це все одно, що порізати собі живіт: загрозлива рука карабінера, яка мала от-от завдати мені удару, мляво впала. Мене не побили. Що ж, нічого не вдієш, відведіть його в кабінет, щоб він дочекався хазяїна дому, і той уже вирішив, була крадіжка чи ні, я переконаний, що ні, що цей сіромаха просто заліз у будинок, щоб сховатися від дощу, воно й не дивина в таку зливу, так, він глухонімий. Я глухонімий. Тобі про це повідомив лейтенант.
З погордою, якою ти нагадав мені батька, ти запитуєш: Який стосунок… Яка угода могла бути..? Я тебе не чую. Я змушую тебе повторювати твої запитання. Ти повільно промовляєш слова, щоб я міг прочитати їх за рухами твоїх риб’ячих губ. Невже ти не розумієш, що твій рот настільки деформований, що за твоїми губами неможливо читати? Як ви можете довести мені, що ви дійсно є автором цієї книжки, у якій ідеться про мене, мого батька й матір? Ти продовжуєш гортати. Раптом ти підіймаєш свою гаргулячу голову й під цими повіками, які є лише подобою людських повік, я бачу синь електричної дуги очей твого батька, цю синь, яка вимагає доказів, адже сеньор баскської крові не може вірити в щось, що не підтверджене доказами. Мені холодно. Мої руки тремтять від тієї самої лихоманки, яка змушує їх тремтіти зараз, коли я передаю вам, матінко Беніто, цей томик із зеленим корінцем, аби й ви переконалися в тому, що я кажу правду. Одяг липне мені до тіла, бо він і досі обважнілий від вологи. На аркуші паперу я нашкрябую відповідь: Щоб продемонструвати, що те, що я кажу, — правда, я можу по пам’яті відтворити будь-яку з частин книжки.
Ти пристаєш на це. Ти сам кладеш на стіл аркуш, налаштовуєш світло, даєш мені свій золотий «Паркер», бо я тебе переміг, твоя цікавість є сильнішою за бажання повернутися додому, те, що відбувається у цій кімнатці у відділку, не є дріб’язковим, воно було вартим того, щоб вийти надвір уночі під цей дощ. Я напишу пролог. Відкрийте книжку, матінко Беніто, вона дещо волога від дощу, від якого я не зміг уберегти її, ховаючи від карабінерів, які злапали мене в річці, але почніть читати,
