Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

***

Коли дон Херонімо де Аскойтіа привідкрив завіски колиски, щоб насолодитися видовищем свого жаданого нащадка, він захотів убити його на місці: це огидне тільце, що звивається довкола власного горба, це обличчя, що зяє бридкою борозною, у якій губи, піднебіння й ніс оголюють сороміття кісток і тканин у незв’язній масі червонуватих обрисів… То було змішання, безлад, якась інша, гірша за смерть, подоба. Досі розкидисте генеалогічне дерево родини Аскойтіа, чиє прізвище він носитиме останнім, давало лише довершені й бездоганні плоди: доброчесних політиків, єпископів, архієпископів й неймовірної духовності святу, закордонних можновладців, променистої вроди жінок, військових, що не жаліли власної крові, й навіть одного, відомого на весь континент, історика. Тож було цілком виправдано припускати, що Херонімо не був останнім із Аскойтіа, що велич його прізвища продовжиться в дітях і внуках, щоб їхня гілка не висохла, а продовжувала давати щоразу кращі плоди аж до кінця часів.

Але Херонімо не вбив свого сина. Переляк від усвідомлення себе батьком цієї версії хаосу зміг лише на мить змусити Херонімо де Аскойтіа завмерти між поривом і дією, і він не вбив його. Це означало б здатися, стати часткою хаосу, його жертвою. Зрештою, після кількох тижнів, які він провів замкнений у кімнаті новонародженого, живучи поруч із ним, годуючи його зі своїх рук, він, шляхом розмов із своїм секретарем і повіреним, єдиним, хто мав доступ до його неволі, зрозумів, що так і бути, що цей бридкий жарт означав, що відтак його покидала та традиційна сила, з якої він і його предки черпали стільки благ, в обмін на виконання обов’язку з дотримання Його порядку на цій землі. Крім того, його покидали й інші, темніші сили, до яких його переконала вдатися Інес, збожеволіла від жадання привести у світ нащадка. Відтепер і сили світла, і сили темряви були його однаковими ворогами. Він залишився сам. Але вони йому не потрібні. Він сильний, він доведе, що є інший вимір, інші канони, інші способи сприймати добро і зло, задоволення й біль, красу й потворність. Потворне дитя, яке махало ніжками й плакало від голоду у своїй колисці, було поріддям, яке не лише принесе йому славу, але й доведе, що він, Херонімо де Аскойтіа, є найвеличнішим і найвідважнішим з усіх Аскойтіа в усі часи, як про це не вгавав повторювати його секретар.

Херонімо не вбив. Він продовжив жити — майже, майже, як раніше. Він був одним із найбільш жаданих чоловіків у цій країні. Жаданим, бо після того як минула жалоба по його дружині, мало хто пам’ятав про існування Боя, його сина, що жив у Ринконаді, віддаленому маєтку, куди дон Херонімо ніколи не приїздив, дбаючи, проте, щоб його син був оточений усіма зручностями, яких міг — і був змушений — потребувати. Не дивно, що згадка про Боя стерлася з пам’яті людей. Час став, безумовно, важливим фактором, але не єдиним і не вирішальним. Люди забули про Боя, бо так було найзручніше. Пам’ятати про нього — означало б визнати, що людина, наділена такою гармонійністю, як дон Херонімо, людина, яка так довершено втілювала найкраще з них усіх, може мати в собі сім’я потворного, й через це дружнє співіснування із сенатором не лише ставало жаданим, але й жаским. Зрештою, ніхто, крім цього секретаря, не бачив Боя. Які були докази його існування? Набагато легше було не вірити в небилиці про те, що в цій парадигмі кабальєро міг з’явитися такий потворний виняток, і відтак казати, що Бой, безумовно, є однією з тих темних легенд, природно народжених із заздрощів, що оточують видатних постатей.

І, мабуть, люди таки мали рацію, бо ж і сам Херонімо мовчанкою доклав зусиль, аби стерти останні тіні того, що для нього мало бути трагедією. Лише сховавшись від співчуття, зміг він уповні узяти на себе обов’язки могутнього землевласника, сенатора, який захищає інтереси своєї касти від зазіхань вискочнів: видатної особи, яка притягувала до себе погляди в салонах, на перегонах, у громадському житті, в закритих клубах, на вулицях. Деякі жінки, вдаючи любов до політики, приходили на засідання парламенту, щоб послухати промови цього вдівця і з балкона насолодитися видом його класичного коміра й героїчної статури: усі знали імена сеньйор, що прагнули зайняти порожнє місце, яке, як вони гадали, ховалося за ошатним фасадом його манер і мови. Утім, ніхто й ніколи так і не зміг зазирнути за цей фасад. Вороги таврували його зверхнім, навіть марнославним. Він був, безумовно, свідомий власної статності, але був він свідомий і того, наскільки витонченим був він сам собою і в спілкуванні з іншими. Найімовірніше, їх просто дратувала та певна манірність, із якою він одягався, той його потяг до старосвітського, вплив його довгого перебування в Європі, де, за чутками, він вільно й марнотратно провів свої юнацькі роки в товаристві тогочасного бомонду. Річ у тім, що сама присутність десь дона Херонімо становила собою напутливий приклад гармонії, незручний приклад, адже наслідувати його в цих варварських широтах було неможливо. Навіть останню промову в сенаті, перед тим як повернутися до своїх володінь і поринути в приватне життя, він виголосив у своїй звичній позі статуї, — дещо заяложену, звісно, але як завжди мужню й переконливу.

Прощальну промову сенатора супроводжувала бурхлива хвиля оплесків. Його слова були настільки пишномовними, що наступного дня перші шпальти газет прикрашало ім’я дона Херонімо де Аскойтіа як майбутнього кандидата в президенти Республіки. Утім, своїм однопартійцям, які приїхали його привітати, він повідомив, щоб вони на нього не розраховували: він візьме довготривалу відпустку, щоб помандрувати, а може й ні, у будь-якому разі він збирався насолодитися відпочинком невизначеної тривалості.

І тоді Херонімо зник зі столиці без жодних пояснень, різко обрубавши всі стосунки й зобов’язання, передавши всі справи й клопоти довіреним особам. Хай там як, — сказав широкий загал за кілька місяців, — він знає, що робить. До того ж почав даватися взнаки його вік, а всередині консервативної партії зазвучали нові голоси, які вказували на нові напрямки. Крім того, пригадували люди незадовго до того, як його забули, хіба він останнім часом не поводився дивно, зрештою, чи можна припустити тепер, коли є можливість проаналізувати його з перспективи, що він був завжди трохи дивним, трохи інакшим? Хіба не правда те, що його пиха, яку не заперечували навіть