Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

Попри це, новина про його смерть через кілька років спричинила справжній переполох. Тоді вся країна згадала заслуги цього видатного громадського діяча і йому було надано найвищих почестей: його рештки везли на цвинтар на гарматному лафеті, вкритому національним триколором. Багато хто казав, що не треба було так робити, адже роль дона Херонімо де Аскойтіа була радше політичною, а не історичною, і його ім’я увічниться лише в спеціалізованих текстах. Незважаючи на суперечки стосовно доцільності цих почестей — а можливо, саме через них — на похорон прийшла сила-силенна людей. Поруч із родинним склепом (його тіло лягло в нішу із його ім’ям, роками народження і смерті, урівнившись цим самим у мармурі з іншими Аскойтіа, які жили до нього) оратори згадували його здобутки, його гідне наслідування життя, кінець якого позначав кінець роду, перед яким ця країна, незважаючи на всі зміни в сучасному світі, залишалася в нескінченному боргу. Важкий залізний ланцюг зачинив ґрати мавзолею, де вже за кілька годин почали в’янути квіти. Повернувшись до нього спиною, вершники, одягнені в чорне, почали повільно віддалятися кипарисовою алеєю, оплакуючи кінець такої шляхетної династії.

***

Бачиш? Слово у слово. Я не дивився на тебе жодного разу, поки писав пролог. Але ти не відводив від мене свій погляд: увесь цей час я відчував, як електрична дуга твого погляду вивчала мене. На понад дві години нас огорнула безмежна тиша. Я ставлю останню крапку. Я не відводжу погляду від мого прологу, ставлю кому тут, наголос там, розділяю абзац двома паралельними рисками, адже не можу розлучитися з тим, що щойно написав, хоча й відчуваю, що ти підвівся зі свого стільця під дзеркалом. Коли я нарешті здіймаю очі й бачу тебе в цьому тьмяному дзеркалі, воно перекривлює моє сумне обличчя в цій каламутній воді, у якій тоне моя маска, віддзеркалення, яке ніколи від мене не втече, потвора, яка споглядає мене і сміється з мого лиця, бо ж ти втік, Бою, ти навіть не прочитав прологу, який я написав і в якому оголосив про твоє народження, щоб ти знав, ким ти є, а вони повертаються, цього разу без своїх голодних псів, аби сказати мені: гаразд, можеш іти, забирайся геть, котися звідси, скільки мороки з тобою було, щоб ми більше й тіні твоєї не бачили, радій, що ми тебе відпустили, цей джиґун не зміг прийти, він зателефонував, щоб сказати, що йому дуже шкода, — але все це дрібниці, не варті того, щоб іти два квартали від дому до дільниці, а крім того, буря не вщухає, я ще ніколи не бачив такої зливи, наче небо розверзлося, — ну все, що це за папери, забирай їх, вони твої, поклади їх до кишені, якщо хочеш, нащо нам твоє сміття, забирай його, геть, тобі сказали, яка нам різниця, чи змокне черговий жебрак, тобі не звикати, сховаєшся в альтанці в якомусь парку чи під бронзовим кендюхом кінної статуї на якійсь площі, поки не стихне злива, й уникай домівок кабальєро, хоч ти нічого не вкрав, але наступного разу так легко, як сьогодні, не відкараскаєшся… І от я тікаю, матінко Беніто, крізь парк і дощ без псів на моєму хвості, я гублюся у вулицях, потонулий у порожнечі, не знаючи, де я є, бо все стирає дощ, будинок, де будинок, де будинок, як мені дістатися до будинку, ця злива здатна розчинити структуру глини, старий саман завалиться, мокрі лабіринти зруйнуються, але все ж вони встоять, усі гостинні й турботливі старі, а також матінка Беніта, чекають на мене, щоб відчинити мені вхідні двері, щоб впустити мене, замкнути мене, захистити мене, як їм не захистити мене і не дбати про мене, якщо вони побачать, як я лежу непритомний біля дверей, що мають відчинитися, щоб впустити мене всередину.

10

Двері відчинилися. Вона привітала його теплою усмішкою і повела крізь подвір’я, серед байдужих голубів, які дзьобали кахлі, до іншого боку коридору. Він сів на стілець, спершись об його спинку. Лоза приємно заскреготала у тіні жимолості, яка пожирала пілястри. Служниця сказала, що його дядька ще немає, але він скоро буде. Херонімо зробив ковток горілки і подякував. Він поклацав пальцями, щоб розворушити голубів, але ті й далі самозаглиблено ворушили дзьобами під промінням полуденного сонця, і навіть служниця, яка проходила повз, не змогла їх відволікти.

Єдиним, що не змінилося після його повернення з Європи, були запашні печені вугрі, яких подавали щоп’ятниці на стіл його дядька, преподобного дона Клементе де Аскойтіа. Вугрі і, звісно ж, те що їх оточувало, — застояна тиша цих внутрішніх двориків, чия груба саманна архітектура була ознакою життя, цілком протилежного тому, яке знав він, а балачка його дядька була радше політичною, ніж духовною, радше мирською, ніж містичною, приправленою пікантними історіями з життя сім’ї, цієї великої сім’ї, до якої всі вони належали. Херонімо вирішив здійснити мандрівку на батьківщину, щоб зрозуміти, чи вдасться йому нарешті стати частиною цієї сім’ї, якщо він спробує інтегруватися в неї хоча б на якомусь рівні. Зараз, через два місяці після прибуття і незважаючи на свого дядька, смачні вугрі й жимолость, він задумувався над можливим поверненням до відправної точки, однак кидатися в полум’я, яке саме охопило Європу, видавалося явними дурощами. Він нахилився, щоб поставити чарку на стіл. Цього разу одного легенького руху було достатньо, щоб непослідовні голуби полетіли на дах, де продовжили свої теревені. Затримка дона Клементе була незвичною. Він завжди чекав на своїх співрозмовників за п’ятничним обідом, сидячи в кріслі у цій частині коридору, перечитуючи ранкову газету і тримаючи напоготові критичні зауваження щодо останніх дій його партії, якими він ділився з гостями, ще до того, як ті всідалися за столом. Архієпископ звільнив його від душпастирських обов’язків, щоб той міг з усіма почестями вийти на заслужений відпочинок і провести решту свого життя в ролі поважного пана і зрештою відійти в засвіти в цьому домі, де народився як він, так і Херонімо. Проте ні рокам, ні хворобам не вдалося послабити клерикову товариськість. Щоп’ятниці у своїй їдальні він збирав за столом, що ломився від риби і морепродуктів, видатне й обізнане коло чоловіків, які розуміли, що коливання на біржі пов’язані з останніми змінами в кабінеті міністрів, які знали, хто кому родич і які зараз ціни на худобу й