Читати книгу - "Розпутний птах ночі, Хосе Доносо"

нерухомість, чоловіків, які формували комітети для зустрічі важливих іноземних гостей і які щедро роздавали мудрі поради й посади тим, хто не був одним із них, але прагнув на них скидатися. Містом ходила байка про те, що політикою в країні завідує така собі Марія Бенітес, незмінна куховарка дона Клементе, карикатура якого з’явилася в зухвалому пасквілі, де його змальовували як втілення олігархії, котра своїм велетенським ополоником помішувала вариво в каструлі, на якій було написано назву нашої країни. Дон Клементе запевняв сміючись:

— Це ж лише родинні посиденьки за обідом!

Що теж було правдою, адже родинні зв’язки Аскойтіа сягали всіх гілок влади. На першому з таких обідів, на який завітав Херонімо, кабальєро в напіврозстібнутих жилетах, серед бундючного диму гаванських сигар, якими пригощав їх дон Клементе, приязно вітали його, згадуючи його батька й діда і радіючи, що нарешті, після п’яти років відсутності, він знову опинився поміж них. Один простакуватий пузатий міністр, чий лоб, засмаглий унизу, але білий біля волосся видавав постійне носіння крислатого сомбреро, сказав йому:

— Твоє місце тут, чоловіче. Навіщо тобі жити в Європі серед безбожників і дегенератів, якщо тут ти є кимось? Звісно, тамтешні жінки…

Гості відзначили смішком цей вияв невгамовних, як казали, апетитів міністра. Насолодившись увагою, він вихилив до дна черговий келих червоного вина і пустив з рота клуб сигарного диму, після чого взявся підраховувати вік Херонімо:

— Отож. Твої батьки одружилися наприкінці війни, у якій ми відвоювали північні провінції[34]. Я добре це пам’ятаю, бо змушений був залишатися на кордоні після підписання перемир’я й через це не зміг приїхати на весілля. А твій бідолашний батько потім героїчно помер під час революції[35]. Я вже тоді був міністром і виголошував промову на його похороні. Як сьогодні пам’ятаю тебе, ти очолював кортеж, світловолосий, як і всі Аскойтіа. Тобі було років із вісім. Усі ми захоплювалися твоєю витримкою. Було одразу зрозуміло, що тобі належало виконати всі обіцянки, які були обірвані передчасною смертю батька. І як мені не пригадати, що тобі було десь… двадцять шість років, коли ти відправився до Європи, якщо я сам пропонував тобі стати моїм секретарем, коли ми проводили делімітацію кордонів, щоб утримати тебе тут? Тобі має бути десь тридцять.

— Тридцять один…

Щоб перевести розмову, яка так незручно пов’язувала його особисту історію з історією країни, в інше русло, Херонімо пояснив, що його повернення додому пов’язано винятково з війною. Кабальєро підсунули до нього стільці й поставили на стіл келихи, щоб детально розпитати про Верден… Але інтерес до цих подій швидко згас і розмова плавно перетекла до обговорення нового сорту виноградної лози, який було завезено до країни, а отже до можливості відкриття нового ринку експорту у зв’язку з катастрофою у Франції, що, безумовно, укріпить позиції партії на наступних виборах. Ось це було нагальною проблемою. В одній ключовій провінції бракувало кандидата, якого б поважало населення, чоловіка заможного, який би був готовий купувати те, що йому не дають задарма, ім’я, яке б означало реальну силу. Вони обговорювали невідомі дону Херонімо прізвища, дискутуючи щодо їхніх політичних і родинних зв’язків. Безстатевий голос дона Клементе запекло ширяв над дебатами, тимчасом як один із суддів, живіт якого вкривала запорошена крихтами серветка, вирішив утриматися від цих заяложених балачок. Представники двох непримиренних крил партії перекидалися огидними словами над рештками обіду. Один депутат гнівно покинув їдальню, ні з ким не попрощавшись. І пізніше, коли знемога почала розводити гостей по їхніх пообідніх сієстах, міністр поклав свою ліву руку на плече Херонімо, довго не відпускаючи його праву:

— Твоє місце серед нас.

Чому голуби ніяк не наважувалися перенести свою бесіду на інші дахи й не повторити її для інших вух? Підвівшись на ноги, дон Херонімо почав прогулюватися затіненою частиною коридору, щоб вишикувані в ряд пілястри впевнили його в тому, що його місце було дійсно тут. Але ж це місце не викликало в нього жодного інтересу — стимули були занадто мізерні. За п’ять років, проведених там, він збагнув своє природне право перебувати поряд із якіснішими людьми й гарнішими предметами. Після того як він усвідомив себе частиною цього всього, було надзвичайно важко обмежуватися грубими радощами посиденьок у будинку його дядька-священника. On dit que Boy est le propriétaire d’un pays exotique quelque part, je ne me rapelle plus le nom.[36] Je crois qu’il l’a inventé[37] — так говорили його подружки в Парижі. І до певної міри це було правдою. Він приїхав сюди через війну. Правда. Та передусім через те, що останнім часом він відчував, що його гордість було підірвано. І щоб симетрія його життя витримала випробування свого існування, воно мало стати іншим, воно мало народитися з іншого коріння, власного невідворотного коріння, сильнішого за його волю. Обов’язки визначаються лише браком свободи. І ось тепер, на четвертому десятку, Херонімо почав здобувати певність у тому, що єдине, що дає шляхетність, — це обов’язки. Коли почалася війна, він зрозумів, що в її полум’ї йому бракує власного природного місця. Якби він взяв у ній участь, то це б нагадувало елегантний спортивний жест. А оскільки він почав утомлюватися від усвідомлення того, що ці вияви елегантності були лише вивертами, Херонімо повернувся на свою грубу й примітивну американську землю в пошуках обов’язків, які б ушляхетнили його свободу.

Проте як набратися рішучості, щоб стати частиною світу, найвищі істини якого визначаються печенею з маринованого вугра? Аромат риби, яку готувала Марія Бенітес, долинув сюди й перемішався з ароматом жимолості. Почувши кроки, він зробив іще один поспішний ковток горілки. Крізь денце келишка він побачив священника, спертого на ціпок. Не встиг Херонімо підвестися, як старий заговорив до нього:

— Я затримався, бо вирішував для тебе одну справу.

— Для мене?

— Так, для тебе. Як тобі ця горілка?

Він вдихнув запах випивки раніше, ніж небіж допоміг йому всістися на плетене крісло, де лежала обсмикана шаль, що слугувала за подушку, вим’яту по формі худих сідниць дона Клементе. Піт на священниковому обличчі нагадував росу на пуп’янку троянди, рожевому, але зів’ялому через стільки років стриманості. Його роздвоєне підборіддя, його постава, його сині, але ненаелектризовані очі із занадто світлими віями були крихким, але впізнаваним породженням того могутнього матеріалу, з якого був зліплений Херонімо.

— Як ваші справи, дядечку?

— Більш-менш, синку. Багато клопотів. Але вже не має значення, головне, щоб тобі було добре. Маю для тебе пропозицію.

Дон Клементе ностальгійно вдихнув запах горілки з келишка свого небожа: