Читати книгу - "Шибайголови, Олександра Малінкова"

Вероніка.

Мені здається, що злодій спостерігає за цим всім, що відбувається, за спробами поліції вийти на його слід, і лише глузує та потішається. 

- Ось твій будинок, Вероніко! - Промовив молодий полісмен, який на автівці підкинув мене до самого дому.

- Дякую! - Сонно відізвалася. Котра зараз година? Двадцять друга? Більше? Не дивно, що я задрімала.

Допоміг вибратися з автівтомобіля й навіть довів аж до самої квартири. Чи не занадто багато людей вартують та опікують мене в останній час? Стільки зайвої уваги, якщо чесно навіть дратує. 

- Якийсь папірець стирчить. - Поліцейський простягнув руку й дістав клаптик паперу складений вчетверо.

“Якщо хочеш знати ім’я нападника, приходь до клубу Спайдер.” 

- Це що жарт чийсь? - Вигукую я.

 Коп чухає потилицю, а мені не смішно.

Взагалі то на секундочку, ми зараз біля моєї квартири, отже ТОЙ знає де я живу… 

- Дякую, що провели! І до побачення! - Намагаюся швидко попрощатися з полісменом, бо не маю жодного бажання залишатися тут в напівтемряві. 

Всі ми хоч раз, але дивилися фільми жахів, в яких маньяк очикує на свою жертву на сходах будинку, стріляє в поліцейського і далі за сценарієм підбирається до беззахисної жертви… Але коли це твоє життя, знаєте, якось аж напружує…

- Ні-ні! Яке до побачення? Я викликаю підкріплення і ми їдемо в клуб.

- Та тут йти 500 метрів. - Я збентежено моргаю. Він зараз серйозно? 

Хто поведеться на таке? Навіть зловмисник сам не повірить в те, що я при здоровому глузді ось так можу припхатися в клуб САМА. Може ще допомогти себе ж зв’язати мотузкою? 

- Ходімо! - Нагадує він про себе й ми виходимо разом з будинку.

- Ви зараз справді вважаєте, що нікого не сполохаєте своєю присутністю? - Я зупинилася й поглянула на нього. 

- Добре! Йди вперед, а я буду неподалік! 

- Взагалі супер! - Тільки таких пригод вночі мені бракувало.

Пройшовши метрів сто озираюся. Ні душі. Суцільна темрява. Лише чутно в траві цвіркунів й дзижчання набридливих комах. Холодний вітер, який подув, пронизує. Щільніше загортаюся в кофту, але зуби все одно починають цокотіти. Чому я взагалі дозволила себе вмовити? 

А далі все як у страшному сні. Двоє чоловіків виринають нізвідки та зчеплюються в темряві. Треба б тікати! Вже якось розберуться без мене. Але ж ні! Намацую пляшку в кущах й кидаюся. Замахуюся на того хто вище й більше й явно не підходить під опис полісмена. Та він вивертається і замість здорованя пляшка приходиться по голові копа й вирубає його.  

- Ой!  - Вигукую. Десь далеко аж біля самісінького клубу починається метушня. - Не підходь! - Кричу тому іншому “здорованю”.

Той мене не слухає. Чоловік спритно й швидко наздоганяє, скручує мене й тягне в бік автівки. Пручаюся й вириваюся, та він сильніше мене. Та ще й покликати на допомогу не можу, бо затиснув мені рота.

- Відпусти, покидьку! - Стукаю по залізному даху багажника, намагаючись привернути увагу.

Проходить хвилин двадцять.

- Я відчиню! - Обіцяє мені нападник. - Якщо ти пообіцяєш заспокоїтися. 

Голос не знайомий, але й не грубий. По сприйняттю це швидше хлопець аніж зрілий чоловік, якого малює моя уява в образі злочинця. 

- Добре. - Погоджуюся я. 

І майже відразу багажник відчиняється, я вдихаю чисте й прохолодне повітря.

- Чортів псих! Відпусти мене негайно! - Вигукую я.

- Що тут відбувається? - З темряви виринає ще одна постать. А от його голос здається вже знайомим.

Мої очі сліпить ліхтарик стільникового телефону, чи що там направили прямісінько мені в обличчя.

- Ніка! - Вигукнув збентежений Славка. - Ти що тут робиш? - Він повертається в бік мого нападника. - Ден! Що тут  дідька лисого відбувається?

- Вона мене вкусила!  - Вигукують ці два метри неподобства, які запхали мене в багажника. - А ще вирубила когось пляшкою.

- Ще скажи, що злякався! - Обурююся я й намагаюся вилізти з автівки, тим часом Славка підставляє мені руку, на яку я опираюся.

Його долоня тепла. Стоп! Про що я зараз взагалі думаю? Щойно мене нахабно викрали з рук “гарантів правосуддя”. 

- Взагалі то ти побився з копом! - Додала я.

- Я тебе рятував! То ти його вирубила! 

- Може ми нарешті зайдемо в квартиру? - Втрутився Славка.

- Я нікуди з вами не піду! Психи! І… Викрадачі! - Додала після паузи.

- Її не можна відпускати! Вона нас здасть! - Вигукнув другий хлопець.

- Серйозно? І що ти зробиш? - Обурилася я.

- Ходімо всередину! - Попросив Славка. - Думаю все можна пояснити. Чи не так? - Звернувся до Дена.

І я допустила другу помилку за сьогоднішню ніч, пішла за цими двома…