Читати книгу - "Заради майбутнього"

— Бо ми не вони, — капітан Батурин стиснув плече молодшого лейтенанта й добряче струсонув. — Почув мене, Пухлий? Ми не вони.

Нічиї діти

[уперше опубліковано в журналі «Harper’s Bazaar», 2017]

Ми познайомилися в «Купідоні». Хоча до моменту, коли офіціант приніс записку, я навряд чи думав про те, що сталося, як про знайомство.

Була субота. Ми з Мариком і Борманом розмістилися за столиком навпроти бару. Борман замовив бургер, а я і Марик узяли по пиву й спостерігали, як Борман жує. Вона сиділа за сусіднім столиком — сама — й пила глінтвейн із високого коктейльного келиха. Шатенка з довгим волоссям, широкими стегнами й по- дитячому тендітною шиєю. По-моєму, вона так і не спромоглася злити нас із фоновим шумом, чомусь здавалося, що тільки прикидається, наче не помічає нікого з нашої компанії. Я ж не зводив із неї погляду. Не мій тип, та щось у ній було таке… якась прихована пульсація в кожному поруху, в кожному ледь вловному жесті, від чого внизу живота зсідалося млосне тепло. Шатенка весь вечір залишалася серйозною, проте її очі світилися тим дивовижним сяйвом, що завжди супроводжує усмішку.

О пів на десяту вона попросила рахунок, а за хвилину з’ясувала, що забула вдома гаманець. Я чув, як вона, не знітившись, повідомила про це офіціантові. На кілька секунд запала мовчанка, а потім офіціант, придуркувато насупившись, щось промимрив до неї розплющеним голосом. Тоді я підвівся й сказав, що заплачу за неї. Сказав офіціанту, не їй. Борман перестав жувати, а Марик подивився на мене так, ніби я бовкнув щось непристойне.

— Ти зараз, мабуть, думаєш, — вона відразу почала на «ти», — що купив право провести мене.

Нічого такого я не думав. А через недбалість її тону, що межувала зі зверхністю, взагалі перехотів говорити. Буркнув «ні» й повернувся за свій столик. Вона пішла. Через дві години офіціант разом із рахунком поклав переді мною серветку, на якій було написано «МАРТА» й номер телефону.

Ми переспали на третій день. Я зателефонував, запропонував піти в кіно, а вона відразу запросила до себе додому.

Марта мешкала у великій дворівневій квартирі, що займала другий і третій поверхи п’ятиповерхового будинку на Русанівці. У квартирі все було з дерева: меблі, одвірки, підлога й навіть сходи, що вели з вітальні до двох просторих спалень на другому поверсі. Хоча більше за дерево мене вразили фотографії дітей. Повсюди на стінах висіли дитячі фотографії, що не мали жодної художньої цінності. Окремі знімки були старі, зроблені ще плівковими «мильницями». І діти на них здавалися дивними: майже на всіх фото вони чи то лежали, чи то спиралися на щось.

Я запитав про них, коли ми віддихувалися в ліжку:

— Чиї це діти?

— Нічиї.

— З притулку?

Я подумав, може, вона їздить до якогось дитбудинку, возить дітям солодощі чи щось таке, а за це їй дозволяють фотографувати.

— Ні, не з притулку. Вони вже нічиї.

Я не став більше розпитувати, і ми заснули.

Мене розбудило ритмічне порипування дерева, що долинало з-за дверей. Хтось підіймався сходами, які вели до спалень. Напевно, хтось дуже старий, бо кроки були геть повільними.

Спливло кілька хвилин, рипіння то затихало, то поновлювалося, і я вже не сумнівався, що у квартирі, крім нас, є хтось іще. Я повернув голову до Марти й побачив, що її очі розплющені.

— Чому не спиш? — запитала вона.

— Ти живеш сама?

— Так.

— Там хтось ходить. На сходах.

Я не казав, начебто мені здалося, я стверджував: таким виразним було поскрипування дощок.

Я ліг обличчям до Марти, спиною до дверей і вікна. Під будинком росла стара вільха з дірявою кроною- шатром, і крізь вікно до спальні прослизало просіяне її листям місячне сяйво. Я дивився, як на обличчі дівчини ворушиться візерунок зі світла й тіні.

— Тобі почулося, — промовила вона.

— Та ні, кажу тобі, я не сплю вже чверть години. Там хтось є!

— Будинок не новий, тут повно квартир із дерев’яною підлогою. — Все стало навпаки: схожа на тріщину в сухій глині посмішка не сходила з її лиця, зате мигдалеподібні очі залишалися зосередженими. — Хочеш, щоб я вийшла й увімкнула світло?

То вже, певна річ, було занадто, і я заперечно мотнув головою. Марта через хвилину заснула.

Я якийсь час прислухався до звуків у квартирі, а згодом також поринув у сон.

Мене розбудило хрипіння. Марта лежала обличчям до стіни й важко дихала, ледь не харчала вві сні. Поки я вагався, будити її чи ні, харчання урвалось, Марта перекинулася на спину, потім рвучко повернулася до мене. Очі розплющені, райдужки розширені та майже всуціль чорні. Я розтулив рота, щоб запитати, що з нею, та занімів, помітивши, як її обличчя вкрила тінь. Я подумав, що то якась гілка відхилилася, затуливши листям місяць, але зараз гілка стане на місце і я знову побачу плями світла на її обличчі. Проте тінь не зникала, і я збагнув, що за моєю спиною, просто над узголів’ям, хтось стоїть. Я відчайдушно намагався переконати себе, що Марта не дивилася б на мене так спокійно, якби наді мною справді хтось стовбичив, коли почув скрип паркету за спиною й побачив, як на стіні, понад її плечем, вироїлася ще одна тінь. У формі дитячої голівки. А потім, праворуч від неї, ще одна. Я раптом відчув себе плавцем, який заплив далі, ніж розраховував.

Марта поклала ліву руку мені на шию, провела великим пальцем по щоці й запитала:

— Просто цікаво, чувак: ти боїшся мертвих дітей?

ДНК. Історія сьома

[уривок із книги «ДНК», 2016]

Я вивалився з клініки у перенасичену вуглекислотою атмосферу о пів на сьому вечора. До зустрічі зі Шпротом і Бонкою лишалася година — тобто я вже не встигав, та попри це, прямуючи до метро, вирішив спершу заїхати додому. Після того, що сталося в операційній, страшенно хотілося в душ. Я розумів, що ні губка, ні струмені гарячої води не допоможуть видерти із себе спогади, але сподівався хоча б трохи притлумити відразу до себе.

Волога