Читати книгу - "Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях, Марк Лівін"

Може скластися враження, що розчарування — це щось погане, чого треба уникати. Але ми вас розчаруємо — воно неминуче й у якомусь сенсі корисне. Американський психоаналітик австрійського походження Гайнц Когут36 навіть запропонував поняття «оптимальне розчарування».

Він вважав, що для взаємин дитини й матері важливий принцип оптимальної фрустрації. Ідеться про терпиме розчарування, яке відчуває дитина, коли розуміє, що іграшку отримає трохи згодом. Воно формує внутрішні важелі самозаспокоєння й самоопори. Проте крайності, як-от надто глибоке розчарування, завдають травми. Здається, Когут щось знав: усе ж таки нам треба розчаруватися, щоб зростати.

Зачарування й розчарування — це історія про межі дійсності: є речі, які ми дозволяємо собі бачити, а є ті, яких уникаємо. Наприклад, коли ми їдемо в іншу країну й потрапляємо в хороший готель, можемо зачаруватися ним. Нам усе подобається: персонал ідеальний, їжа смачна, у номерах тихо, до моря зовсім близько. Але так стається не тому, що він ідеальний. Ми просто не думаємо про те, що може відбуватися, скажімо, у технічних приміщеннях готелю, не уявляємо, хто і як готує нам цю смачну їжу, чи миють вони руки, як спілкуються між собою, що насправді думають про гостей. Недаремно кажуть: «Є речі, яких знати не хочеться».

Що зачарованіша людина, то важче їй буде знайомитися з реальністю. Це легко простежується в політиці. Люди бук­вально закохуються в тих, хто говорить те, що вони хочуть почути. А через якийсь час розчаровуються, бо їхні герої не виконали свої обіцянок. Виходить таке собі життя в парадигмі «зрада й перемога».

Якщо розібрати слово «розчарування» на частини, можна побачити корінь «чари». Вони ніби надають реальності блиску. Людина рухається до і від «чарів». Але після розчарування було б добре спитати себе: «А що це була за магія? Що саме мене зачарувало? Яка потреба ховається за бажанням тікати від реальності до проєкцій і фантазії?».

Історія Марка про «Прикарпаття», яке ми заслужили

Футбол у моєму дитинстві був центром життя. Навіть узимку, за температури мінус 20, ми знаходили можливість погупати м’ячем. Моя улюблена на той момент команда «Прикарпаття» навіть грала у Вищій лізі. У місто приїздив «Шахтар», і футболістам «Прикарпаття» навіть вдавалося достойно грати проти нього (щоразу програючи).

Я був вихованцем місцевої академії. У мене була зелена форма з першим номером на спині, я знав імена всіх гравців і на деяких матчах навіть подавав м’ячі за воротами — це було мрією хлопців. Але в якийсь момент клуб перестав бути потрібним місту і спонсорам та почав занепадати. Грали футболісти дедалі гірше, і я ніяк не міг зрозуміти чому (про гроші й мотивацію тоді не думав). Настав час, коли улюб­лене «Прикарпаття» опинилося внизу турнірної таблиці й вилетіло в Першу лігу.

Для нас це було катастрофою, тому що становище академії теж погіршилося, і ми не мали змоги повноцінно тренуватися, наші мрії про кар’єру футболіста (а тоді, здається, про це снив чи не кожен) почали розвіюватися. Згодом у нас з’явилася надія — кльовий, як нам здавалося, тренер, який прийшов з гучними обіцянками про те, що він хоче відродити футбол на Прикарпатті, щоб до нас знову приїздили «Шахтар» і «Динамо». Словом, грав на ностальгії за «старими добрими часами».

Треба розповісти про контекст. Футбол у Франику — це не футбол у будь-якому іншому місті. Місцеві сприймали його як свято, і якщо це день матчу, то його помітно було всім. Усе місто «пливло» на стадіон, який завжди збирав чи не найбільше глядачів у всьому чемпіонаті. Для малих, як я, це була окрема зворушлива подія. Звісно, хотілося, щоб усі ці емоції повернулися.

Але з приходом цього тренера ситуація ставала дедалі гіршою, і за один сезон «Прикарпаття» вилетіло навіть з Першої ліги. Здається, у той момент я закинув академію і перестав ходити на стадіон, бо відчував багато злості через власні невиправдані сподівання. Звісно, я багато чого не розумів, не знав, навіщо команді гроші, не думав, як їм добиратися на ігри без автобуса. Але моя злість насамперед була адресована тренеру, який на початку сезону пообіцяв, а потім не виконав.

Розчарування і криза тридцяти

Психологічно будь-яка кругла цифра — певний рубіж. Ми живемо у світі чужих очікувань і міркувань, які звуться «інтроєктами». Це певні судження, які ми не пережили на власному досвіді, але сприймаємо як істину.

Ілля. Ти, мабуть, часто чув: «До тридцяти маєш народити сина, побудувати дім, посадити дерево». І, звісно, коли людині настає тридцятка (хто вже проживав це, може себе пригадати), у неї можуть з’являтися дивні тривожні думки: «Я не купив машину, працюю менеджером середньої ланки, не народив дитину» — і так далі.

Марк. Звісно, я добре пам’ятаю своє тридцятиріччя. Зі всіх боків я був обвішаний чужими очікуваннями, мені здавалося, що я нічого не досяг, я ніхто, ні на що не здатен — і так далі. Ця проблема поглибилася через постійні порівняння себе з іншими. Наприклад, я живу у великому місті, де темпи життя високі й усі