Читати книгу - "Маркус, Ірина Скрипник"

 ——— Припиніть обговорювати пана Карлоса за його спиною! Його особисте життя вас не стосується, — грізно гукнув я.

 ——— Просимо вибачення!

Всі вампіри, що зібралися в кімнаті, вклонилися переді мною, навіть Мігель навіщось. Цей жест був несподіваним з огляду на його звичайну байдужість. Я бачив, як його загадкові очі кинулися в мій бік. Після цього він створив портал і повернувся назад у Мраквуд. 

Я одразу ж підійшов до вікна. Еліза вже кричала щось на Карлоса, розмахуючи руками. Він замахнувся на неї, але вона навіть не здригнулася. Натомість кинула в нього частину його руки і пішла у бік будинку. Спостерігаючи за цією сценою, я відчув, як у мені прокидається неспокій. 

Позаду мене знову пролунали голоси вампірів:

 ——— То що, куди йдемо полювати?

 ——— Може, до річки?

 ——— Ти на русалок зібрався полювати, чи що?

 ——— Та він же в нас тепер рибу їсть замість крові!

Після цього всі засміялися, і я відчув, як хтось почав плескати мене по плечу. 

 ——— Пане Маркусе, ви з нами? - пролунав голос.

 ——— Ні, йдіть без мене, — сказав я, не відриваючи погляду від Карлоса. 

Що ж він тільки задумав цього разу? Чого добивався від неї? Він хоч когось із нас любив? Якщо так, то кого? Що у його розумінні взагалі означало слово  «любов»? Ці питання кружляли в моїй голові, вимагаючи відповіді, які я не міг знайти. 

Гадаю, він намагався від неї також щось отримати, але коли зрозумів, що вона така ж вперта, як і він сам, втратив до неї інтерес і знову повернувся до мене. Я навіть не певен, чи любила вона його? Їхній шлюб — одне суцільне непорозуміння. Мабуть, я ніколи не зрозумію, що саме він хотів від неї? 

Та як би там не було,  їхні стосунки дали тріщину. Він все частіше почав підвищувати на неї голос. Але що більше він кричав на неї, то більше вона кричала і махала кулаками у відповідь. Пам'ятаю, як, проходячи повз них, я подумав:

——— Сподіваюся, сьогодні він її вб'є.

Але на мій подив, тоді він їй нічого не зробив. Натомість заборонив їй залишати територію будинку і вирушив до мене. Я пам'ятаю, як він увійшов до моєї кімнати. Його очі горіли люттю. Він був на межі, і я знав, що він прийшов до мене, щоб заспокоїтися, щоб знайти втіху в моїх обіймах. Я не був проти. 

Він грубо схопив мене за плечі та притяг до себе. Його поцілунок був гарячим та владним. Він, як завжди, вимагав від мене повного підпорядкування, і я знову став його. Я дозволив йому робити з моїм тілом все, що йому тільки спадало на думку. Бо не міг вже уявити своє життя без нього. Я задовольняв Карлоса знову і знову. Щоразу, коли він приходив до мене. 

Одного ранку, коли небо тільки почало фарбуватись у світлі тони в очікуванні перших променів сонця, я вийшов надвір, щоб зустріти декого і почув, як за будинком хтось крадеться. Швидко обійшов його з іншого боку і побачив, як Еліза, озираючись на всі боки, почала відчиняти вікно. 

Це спантеличило мене. Я сховався в тіні дерева, а вона почала лізти у вікно, все ще озираючись. Навіть не знаю, як вона тоді мене не помітила? Першою думкою було покликати Карлоса. Але натомість я просто сів під деревом і почав стежити за її рухами. Яка ж вражаюча кількість упертості в одній дівчині! Але, може, вона саме та, хто йому потрібна?

——— О, так, — зітхнув я, — ця руда чортівка ще зіпсує йому нерви…

Вона ніяк не хотіла підкоритися йому. Пручалася щосили, відмовляючись від його наказів і зневажаючи його владу. Її опір був настільки сильним, що він зрештою перестав давати їй будь-які завдання. Вони майже не спілкувались, ніби жили у різних світах, але проганяти її він не став. Вона продовжувала жити з нами в одному будинку, і я ніяк не міг зрозуміти, чому він це терпить.

Ми просто жили всі разом, 13 вампірів під одним дахом. У кожного з нас були свої власні думки, цілі, амбіції. Ми всі намагалися жити мирно і більш-менш знаходили спільну мову між собою. Наш будинок був великим, з просторими кімнатами і темними коридорами, де можна було знайти усамітнення. Ми створили свою спільноту, свої правила і звичаї, намагаючись зберегти гармонію всередині цього маленького світу.

Звісно, якщо не брати до уваги мене та Елізу. Я навіть не намагався з нею потоваришувати. Вона також не дуже намагалась. Не знаю, чи здогадувалась вона про те, що відбувалось між мною та її чоловіком, але спілкуватись зі мною вона не дуже хотіла. Можливо, вона відчувала мою неприязнь і відповідала тим самим. Її погляди завжди були холодними, а слова різкими. Ми намагалися уникати одне одного.

Життя в будинку продовжувалось. Тільки ми були, ніби невидимими один для одного. Всі інші вампіри теж помічали наше відчуження, але ніхто не втручався. Кожен з нас мав свої проблеми і турботи. Ця гра продовжувалась до тих пір, поки одного ранку Карлос не знайшов листа в її кімнаті замість неї самої. Це було несподівано і шокувало його. 

Він увійшов до кімнати своєї дружини, очікуючи побачити її там, але замість цього знайшов лише лист на подушці. Кімната була порожньою і холодною, ніби вона ніколи там не жила. Лист лежав посередині ліжка на білосніжних простирадлах. 

Карлос підійшов до нього, знервовано взяв у руки і розгорнув. На папері було лише кілька слів: 

“Вона у мене. Приходь. Леон.”

За 10 годин до цього він вже був в її кімнаті. Злий, немов сам чорт. Місячне світло ледь просвічувалося через щільні штори, що надавало кімнаті гнітючу атмосферу. 

——— Я ж просив тебе не покидати кімнату! Невже ти не в змозі дотримуватися таких простих прохань? - пронизливо залунав голос Карлоса.

——— Чому б і ні? Я зголодніла, а вони були звичайними людьми, — відповіла йому тоді Еліза.

Її голос був спокійний, але холодний. Вона сиділа біля вікна з книгою в руках, звісивши голову, і намагалась не дивитись на Карлоса. Це ще більше виводило його з себе. Її мовчання було для нього нестерпним, кожна секунда робила його злішим. Він бачив, як її пальці нервово гралися зі складками сукні, а погляд був спрямований на підлогу.