Читати книгу - "Скляні бджоли"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Залунали команди, що звучали якось синтетично, ніби зчитані з якогось механічного словника. Вони мобілізували, як дорожні знаки. Замість того щоб подумати головою, я піддався своєму пориву. То була стара помилка, яка часто траплялася зі мною, коли я вівся на провокацію. Цієї вади слід було позбутися. Наприклад, за ігровим столом мені доведеться не відповідати на образи, а змовчати — я вважав, що здатен з цим покінчити. Та спершу поставало питання, як звідси вибратися, адже було ясно як божий день, що про прийом на роботу вже точно мова не йде.
До того ж у мене пропала будь-яка охота до всіх отих таємниць Цаппароні. Напевне, я вже й так забагато побачив.
23
Сонце стало хилитись до обрію, але на доріжках воно, здається, ще добре пригрівало. У саду знову стало тихо, навіть мирно. Над квітами ще гули бджоли, справжні бджоли, тоді як привиди-автомати кудись позникали. Очевидно, у скляних бджіл був сьогодні важливий день, великі маневри.
День був довгий і жаркий, я стояв біля альтанки й трохи спантеличено дивився на доріжку. Я побачив, як на повороті вигулькнув Цаппароні й тепер прямував до мене. Як це сталося, що, побачивши його, мене охопив страх? Я маю на увазі не той страх, що шириться від владних людей, коли ми бачимо їх зблизька. Це радше було неясне почуття вини, нечистого сумління, з яким я чекав на нього. Так стояв я в подертому костюмі та із замурзаним обличчям, коли до передпокою зайшов мій батько. Чому я, власне, намагаюся заштовхнути відрізане вухо ногою під перевернутий стіл? Щоб він не зупинив на ньому свого погляду? Я це робив не так заради того, щоб приховати свою допитливість, просто мені здавалося, що йому не варто його бачити.
Повільним кроком він ішов стежкою донизу, мені назустріч. Потім він зупинився переді мною й подивився на мене своїми бурштиновими очима. Тепер вони були темно-брунатні з ледь помітними рисочками. Його мовчання пригнічувало мене. Нарешті я почув його голос:
— Я ж вам казав, що слід остерігатися бджіл.
Він взяв у руки ключку для гольфу й придивився до погнутого заліза. Воно все ще курилося. Його погляд також ковзнув по димчасто-сірих уламках і зупинився на моєму рукаві. У мене було враження, що він не випустив з уваги жодної деталі. Потім він сказав:
— Ви ще вцілили в одного з найневинніших.
Це не звучало недружньо. Я не мав жодного уявлення про вартість такого робота. Можливо, вона значно перевищувала суму всіх виплат, на які я міг розраховувати в разі прийому на роботу, до того ж, очевидно, це був прототип. Ця штука була начинена різними сенсорами.
— Ви були легковажні. Такі вироби — не м'ячики для гольфу.
Навіть ці слова звучали приязно, так ніби він не надто засуджував мій удар ключкою. А я навіть не був певний, що димчасто-сіра голова намірялася зробити мені щось лихе. Просто в мене, як то кажуть, здали нерви. Мене розлютило те постійне зависання поруч, коли я вивчав вухо. Але достатньою причиною залишалося саме вухо, точніше, вуха. Побачивши таке, більшість втрачає гумор. Але я не хотів виправдовуватися. Найкраще було б, якби він зовсім нічого не бачив.
А тим часом він уже його помітив. Злегка доторкнувся до вуха ключкою, а потім перевернув ногою, носаком пантофлі, при цьому похитуючи головою. Його обличчя набуло вигляду роздратованого папуги. Очі прояснилися до чисто жовтого кольору, а вкраплення зникли.
— Ось ви маєте тут приклад товариства, з яким я мучуся. У божевільні таких, принаймні, можна посадити під замок.
Потім, коли я поставив на місце стіл й сів поряд з ним, він розповів мені історію цих вух. У моїй уяві вуха знову зазнали метаморфози. Їх справді відрізали, але безболісно, і моя присутність тут справді була пов'язана з цим каліцтвом.
Мені слід знати, пояснював Цаппароні, що чудове враження від маріонеток людського зросту, як ті Ромео і Джульєтта, якими я зачудовувався, спирається не так на точне копіювання людського тіла, як на добре продумані відхилення. Що ж стосується обличчя, то вуха відіграють тут, можливо, більшу роль, ніж очі, які за формою й рухливістю можуть легко перевершити людські, колір очей не береться до уваги. У шляхетних типів вуха намагаються зменшити, покращити їхню форму, колір і те, як вони посаджені, а також надати їм певної рухливості, яка б посилювала виразність міміки. Цю рухливість ще можна помітити в тварин та представників примітивних народів, тоді як у сучасних цивілізованих людей вона пропала. Обидва ока повинні також ледь відхилятися від абсолютної симетричності. Для митця одне вухо не подібне на друге. В цьому плані публіку ще треба виховувати. Вона повинна опанувати вищу анатомію. А таке може відбутися лише в далекій перспективі. Тут потрібен час і великі старання. Це робота щонайменше на десятиліття.
Гаразд, він не хотів відходити від теми розмови. Що стосується цих та інших особливостей, то ними займався синьйор Даміко, неперевершений майстер вухоробства. Синьйор Даміко був уродженцем Неаполя.
Звичайно, такі вуха не просто чіпляють до маріонетки чи вирізають з одного шматка, як то робить різьбяр, скульптор або ж майстер воскових фігур. Вони були приєднані до тіла радше якимось органічним способом, який належав до таємниць маріонеткового стилю.
Таким чином ще більше зростала складність виготовлення таких маріонеток, адже до цього слід було водночас залучати дуже багато рук. Це призводило до суперечок та ревнощів між митцями, які відчували огиду до колективної праці. Тож синьйор Даміко пересварився з усіма іншими, а причиною були такі дрібниці, про які не варто й згадувати. Одне слово, він більше не хотів мати з іншими жодних справ. А оскільки він не бажав, щоб ті скористалися з його роботи, то всім маріонеткам, над якими вони разом працювали, повідтинав своєю бритвою вуха. Після чого забрався геть, і є небезпідставні побоювання, що він зайнявся своїм мистецтвом деінде. Після успіху нових фільмів інші фірми також намагаються спробувати себе у виробництві маріонеток.
Що ж тут вдієш? Якщо заявити на нього, він пошлеться на авторське право. Можна пошитися в дурні. Та ще й підкинути для преси поживу для пліток. А маріонеткам такого класу причепити назад вухо не легше, ніж пришити справжнє вухо живій людині, а може,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скляні бджоли», після закриття браузера.