Книги Українською Мовою » 💙 Історичний роман » Османськими шляхами, Мак Карсегі 📚 - Українською

Читати книгу - "Османськими шляхами, Мак Карсегі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Османськими шляхами" автора Мак Карсегі. Жанр книги: 💙 Історичний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 65
Перейти на сторінку:
Розділ 17

Морське побережжя прекрасне будь якої пори року. Скільки оком кинь – блакитна гладь води, що сріблиться на сонці. Чайки, які вигукували, споглядаючи за усім з висоти свого польоту. Краса, та й годі.

Богдан бачив море, плавав по ньому, але ніколи не звертав уваги на його силу та велич. Він із запорожцями ходив ним у походи, але тоді його погляди та думки були про інше. У голові трималися лише похід та битва. А тепер, він побачив цю дивину. Старші козаки розповідали, що на Чорному морі, на древньому Понті, трапляються такі шторми, які можуть поглинути навіть найбільший корабель. Зараз у це важко було повірити. Води були спокійними та тихими. Лише легкі хвилі плюскотіли, прибиваючись до берега та шуміли білою піною.

«Чи донечка моя ще тут, у Криму? Чи уже там, за небокраєм, на іншому березі моря? Як же це далеко? Але я знайду. Відшукаю, чого б мені це не вартувало. Визволю і Северинка і Орисю», – під час цих роздумів Богдан стиснув зуби так, що вони заскреготіли.

Обіднє південне сонце припікало несамовито. Аж поплив небокрай. Навіть очам було важко дивитись в далечінь. Це скидалось на марення під час хвороби чи лихоманки. Стало так спекотно, що козаки поскидали верхній одяг. Піт стікав по лобі заливаючи очі. Хотілось скинути шапку, але непокрита голова в яку напече сонце – ідея погана. Рятував хіба що легкий бриз із моря. Так і хотілося стрибнути у воду, щоб освіжитись.

–Не варто, – крутив головою Мурат. – Вода ще холодна.

–Хіба це причина? – усміхався Богдан. – на Січі ми й зимою у Дніпрі купаємось.

–Вода солена. Спочатку точно охолоните, а тоді шкіру почне стягувати. Стане лише гірше. Але воля ваша, – знизав плечами кримчак.

–Хм, – буркнув Василь, – стільки води, а ні покупатись, а ні попити не можна.

–Попити не поп’єш, а купатися можеш скільки завгодно, – глянув з-під лоба на козака Рафат.

–Лише після цього потрібно у прісній сполоснутись. Сіль змити, – добавив Мустафа.

–Теж мені купання, – засміявся Богдан, – що після нього митись ще потрібно.

–Дивина та й годі, – погодився Василь.

–Це ви живете на землях посічених вздовж і впоперек ріками, – в голосі Мурата вчувалось обурення. – А про величний Дніпро й говорити немає чого. У нас же, у Криму, крім Салгиру хіба на згадку спадають Бельбек, Альма ну... і може Кача. Та й то, якщо їх усіх разом впустити в одне русло, то й близько навіть половини Дніпра не набереться. Прісна вода у нас на вагу золота. Та хіба вам це зрозуміти?

–Це тут, – перервав Мурата і вказав ліворуч Рафат. – Я добре пам’ятаю.

–І що ж тут може бути таке визначне? – звів одну брову Богдан.

–Е, козаче, – самовдоволено усміхнувся Мурат, – ці землі, якими б не здавалися, а все ж багаті на неймовірні місцини.

Широке піщане побережжя змінилось дрібним облизаним водою каміння. Незадовго, блакитна гладь моря загубилась в далечині. І вже важко було зрозуміти – чи то небо у воду перейшло, чи навпаки. На шляху почали з’являтися валуни, а дорога повела вгору. Рафат підняв праву руку, даючи знак усім зупинитися.

–Приїхали, – сказав він. – Ми на місці.

–На якому місці? – розглянувся Василь. – Ми у гори вперлись.

Попереду справді стояла майже вертикальна стіна сірого гірського каміння. І жодної стежини, яка б вела угору.

–Куди ж ви, панове, привели нас? – нахмурив брови Богдан.

–Туди, де можемо перечекати, – Рафат не переставав усміхатися. Йому лестило, що він знає те, про що інші й не здогадуються.

–Що перечекати? – запитав Василь.

–Скоро дізнаєшся, козаче, – відповів Мурат. – А зараз веди нас, Рафате. Часу не так вже й багато.

–Ходімо за мною, – зістрибнув з коня кримчак. – Тут верхи не проїдеш. Не більше, як одна людина в ряд. І будьте обережні, щоб не впасти.

–Замість Кафи на березі моря у гори, – буркнув собі під носа Василь.

–Все ще не довіряєш їм? – спішився Богдан.

–Немає уже на світі тих людей, яким би я довіряв. Поглинули усі. Хіба ти один і залишився. Тебе й мушу берегти.

Богдан знав, що Василь важко звикає до людей. А тут ще й кримчакам потрібно було вірити. Северин Наливайко та Іван Турок були для Немови родиною. Ба’, навіть більше – сім’єю. А хлопчина, врятований дванадцять років тому у лісі, став козаку не просто джурою, а рідним сином. Хоч і через малу різницю у віці, важко було так сказати. Але доля – примхлива дама. Сталося, як сталося, склалося, як склалося.

Чим ближче подорожні наближались до гір, тим більше здавалось, що вони от-от упруться в них лобом. Але Рафат вів далі, не зупиняючись, звивистими покрученими манівцями. Він щось весело собі наспівував під ніс, а відлуння розносило його голос, підіймало вгору, у блакитне небо. Коли ж до вертикальної стіни залишалось якихось двадцять ліктів, гори, немовби розійшлися, утворивши щілину. І то не одразу її можна було помітити. Гори почали огортати подорожніх, обступати з усіх сторін. І в одну мить, коли вони зупинилися, здалося, що потрапили у пастку. Навколо могутні стіни Кримських гір і лише небо у височі. Богдан оглянувся, але шляху назад не помітив. Тільки скелі.

–Бути такого не може, – Богданові очі округлились. – Та це ж чари якісь. – Козак крутився навколо власної осі, оглядаючи усе навкруги.

–Всього лиш зоровий обман, – впер руки в боки Рафат.

–Тут нас і лихий не знайде, – потер потилицю Мустафа, збиваючи шапку набакир. – Кращої місцини годі й шукати.

–Сюди і зайти важко, і вийти також, – пригладив вуса Богдан. – Стежина вузенька, верхи не проїдеш. Хороше місце, щоб оборонятися від ворога, який переважає в кількості. Та невже Рахман нас наздоганяє, що нам доводиться ховатися?

–Ходімо, козаче, – поманив кивком голови Мурат. – Усе скоро побачиш.

Звивиста стежина підіймалась все вище і вище, хоч і була досить пологою. Подекуди вона пролягала над неглибоким обривом. Забитися не заб’єшся, але чи то людина, чи то кінь покалічиться точно, якщо упаде вниз. Стежина в одну мить закінчилась, а попереду відкрився неймовірної краси краєвид. Згори, просто по скелях, лилась вода. Вона впадала у природну чашу, утворюючи кришталево чисте озеро. Тут у повітрі пахло свіжістю, а шум водоспаду заспокоював.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 36 37 38 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Османськими шляхами, Мак Карсегі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Османськими шляхами, Мак Карсегі"