Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але все ж я розуміла, що вона має рацію, бо по іншому я ніяк не дізнаюсь. Тому мені доведеться набратись сміливості й зробити це…
Схопивши зі стола документи я встала зі стільця та покрокувала до стелажа. Порозкладавши все по поличках я зупинилась біля свого робочого стола, щоб поправити канцелярські приладдя. Мій стіл не був прикладом ідеальності, але він був у охайному вигляді.
— Трясця! — лайнулась я, коли ручка впала з моєї руки та покотилася під стіл.
Я роздратовано закотила очі та опустилась на коліна. Нахилившись під стіл я зосереджено провела поглядом по підлозі. Я полегшено видихнула, коли річ потрапила у поле мого зору. Простягнувши руку я дістала ручку, і вже була готова вставати, коли почула позаду себе аж занадто знайомий голос :
— Потрібна допомога? — запитав Давид своїм грубим голосом.
Я різко піднялась на ноги ледь не гепнувшись головою до краю стола.
— Ні, все в порядку. Я просто досягала ручку, яка впала під стіл. — почала пояснювати я, сказавши все на одному видиху.
—Зайди, будь ласка у мій кабінет, — сказав він.
Серце пришвидшило удари, віддаючи в барабанні перетинки. Я провела спітнілими долонями по своїй чорній спідниці, розгладжуючи складки.
Мені стало водночас цікаво і страшно. Давид ніколи не кликав мене до себе в кабінет по робочих питаннях, бо я тільки асистентка Влада. І також не варто залишати без уваги те, що робочий день добігає кінця. Тому я дійшла висновку, що це можу бути особисте.
Якщо я піду в мене появиться шанс поговорити з ним, і розповісти те що я відчуваю. Давид звів брови чекаючи, коли я почну рухатись, бо я заклякла на місці.
— Е-м-м… я зараз не зможу. — швидко промовила я. — Мені терміново потрібно до Влада.
Я схопила ті самі документи зі стелажа, і пішла в сторону кабінету Влада. Я не була готова бути з ним наодинці. Обернувшись я бачила, як він нахмурив брови думаючи про щось. Взявшись за клямку дверей я ще раз обернулась, але в коридорі вже нікого не було.
На моїй душі з’явилось полегшення, і я швидко заштовхала папери назад, схопила свої речі та забігла в ліфт. Мені пощастило, що він вчасно зупинився на моєму поверсі. Спустившись вниз в холі мене помітила Оля. Вона махнула мені рукою, щоб я підійшла до неї.
— Ти додому?
— Угу. Сьогодні вдалось піти швидше, — відповіла їй. — А це куди?
Я кивнула на пакунок, який вона тримала в руках.
— Мене нагородили ним, і сказали передати у юридичне бюро. — видихнула вона.
Коли ми вийшли на вулицю Ігор стояв спершись на капот автомобіля. Я подумала, що було б не погано запропонувати їй поїхати зі мною. Але спершу я мала запитати дещо важливе.
— Готові їхати? — запитав Ігор тільки-но я підійшла до машини.
— Так. Але спершу я б хотіла дізнатись чи повинні ми чекати на Давида?
— Давид Олександрович повідомив, щоб я за ним приїхав пізніше. — чітко сказав чоловік.
Я задоволено кивнула, і махнула головою Олі.
— Не хочеш поїхати з нами? — запитала її. — Ігор підвезе тебе.
— Та ні, — відмахнулась вона. — Тут декілька кварталів, думаю за пів години встигну дійти.
Я шоковано витріщилась на неї. Тепер вона точно має поїхати з нами.
— Нам по дорозі. До того ж, так ти швидше покінчиш з цим та повернешся додому. — наполягала я.
Я простягнула руку до ручки та відкрила дверцята. Її погляд метався між мною та машиною. Я помітила, що її схоже було незручно. Але я не мала наміру відставати від неї.
— Ну, гаразд! — здалася вона, і першою сіла в автомобіль.
Вона продиктувала Ігорю адресу, і за декілька хвилин ми вже були на місці. Нам пощастило, що не було пробок.
— Дякую, що підвезла. — промовила вона, відкриваючи дверцята.
— Повідом, якщо буде щось потрібно.
— Гаразд. Гарного вечора!
— Бувай.
Я помахала їй рукою, коли автомобіль рушив з місця.
— До будинку Давида Олександровича? — запитав Ігор, дивлячись на мене в дзеркало.
Я легенько кивнула.
— Так. — тихо прошепотіла.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші обіцянки, Ана Маіс», після закриття браузера.