Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

Коли вона вийшла, я пішов у душ. Збільшував температуру, доки не отримав майже окріп. Гаряча вода хльоскала по обличчю, поки я ридав, випалювала безладні дитячі сльози. Витираючись, я мигцем глянув на своє відображення у дзеркалі. Я був ошелешений — попелястого кольору, зіщу­лений, постарілий на тридцять років. Я був старим, виснаженим, від моєї молодості й сліду не залишилося.

Зараз же я вирішив.

Піти від Кеті — це все одно, що відтяти кінцівку. Я просто не був готовий так понівечити себе. Байдуже, що сказала Рут. Вона також припускалася помилок. Кеті — не мій батько; я не був приречений повторити минуле. Я можу змінити майбутнє. Ми з Кеті раніше були щасливі і зможемо бути знову. Колись вона зізнається, розкаже мені все — і я пробачу їй. Ми зможемо з цим впоратися.

Я не відпущу Кеті. Нічого не говоритиму. Вдаватиму, що ніколи не читав тих імейлів. І якось забуду про них. Поховаю. У мене немає вибору, окрім як іти далі. Я відмовляюся здаватись; відмовляюся ламатись і розклеюватись.

Зрештою, я був відповідальний не лише за себе. А як же мої пацієнти? Певні люди залежали від мене.

І я не міг їх підвести.

11

— Я шукаю Еліф, — сказав я. — Не знаєш, де я можу знайти її?

Юрій зацікавлено подивився на мене.

— А навіщо ти її шукаєш?

— Просто привітатися. Я хочу зустрітися з усіма пацієнтками, щоб вони знали, хто я такий і що я тут роблю.

Юрій мав нерішучий вигляд.

— Гаразд. Але не бери близько до серця, якщо вона буде не дуже привітною. — Він подивився на настінний годинник: — Вона півгодини тому закінчила арт-терапію. Твій найкращий вибір — це кімната відпочинку.

— Дякую.

Зона відпочинку була великою круглою кімнатою зі зношеними кушетками, низькими столиками і книжковою шафою, повною подертих книжок, які ніхто не хотів читати. У кімнаті відгонило затхлим чаєм і сигаретним димом, ці запахи увібрали в себе меблі. В кутку кілька пацієнток грали в короткі нарди. Еліф стояла на самоті біля більярдного столу. Всміхаючись, я підійшов до неї.

— Привіт, Еліф.

Вона підвела погляд і подивилася на мене наляканими недовірливими очима.

— Що?

— Не хвилюйся, усе гаразд. Я просто хочу перекинутися кількома словами.

— Ти не мій лікар. У мене вже є один.

— Я не лікар. Я психотерапевт.

— Такий в мене теж є, — презирливо буркнула Еліф.

Я усміхнувся, потай радіючи, що вона пацієнтка Індіри, а не моя. Зблизька Еліф здавалася ще страшнішою. І річ була не лише у кремезній статурі, а й у люті, відображеній на її обличчі — постійно насуплені брови і сердиті чорні очі, очі, що були безсумнівно божевільними. Від неї смерділо потом і самокрутками, які вона постійно палила і від яких на кінчиках її пальців лишалися чорні плями, а нігті й зуби були темно-жовтого кольору.

— Я лише хочу поставити тобі кілька питань, — сказав я, — якщо ти не проти. Про Алісію.

Еліф насупилась і вдарила києм об стіл. Вона заходилася збирати кулі для наступної гри, але зупинилася. Просто мовчки стояла там, здаючись спантеличеною.

— Еліф?

Жінка не відповідала. З виразу її обличчя я міг сказати, що саме відбувається.

— Ти чуєш голоси, Еліф?

Вона підозріливо подивилася на мене і знизала плечима.

— Що вони говорять?

— «Ти в небезпеці». Вони кажуть, щоб я була обережна.

— Зрозуміло. Це абсолютна правда. Ти мене не знаєш — тому розумно не довіряти мені. Принаймні поки що. Можливо, з часом це зміниться.

Еліф подивилася на мене так, що стало зрозуміло: навряд.

Я кивнув на більярдний стіл.

— Хочеш зіграємо?

— Ні.

— Чому ні?

Вона знизала плечима.

— Другий кий зламаний. Вони його ще не замінили.

— Але ж