Читати книгу - "Як не померти на самоті, Логан Урі"

  Побачення чи співбесіда?

Уявіть себе в такій ситуації: ви заходите до приміщення, побоюючись і хвилюючись, що ваша оцінювачка подумає про вас. Ви вдягнені гарно, але трохи незручно. Ви сподіваєтеся, що не пітнієте. (А най його. Ви точно пітнієте. Під колінами та пахвами.)

Ви підходите до столу, ставите сумку на підлогу, потискаєте руку й опускаєтеся на сидіння навпроти партнера.

«Хочете щось випити?»

Ви щось бурмочете про холодний чай без цукру. (Це перевірка? Що про мене говорить холодний чай?)

Чай приносять.

Співбесіда почалася.

«Де ви ходили до школи?»

«Що вивчали? Чому?»

«Який був найбільший ризик у вашому житті?»

«Що плануєте на найближчі п’ять років?»

Оцінювачка пропонує вам поставити їй кілька запитань.

За сорок п’ять хвилин оцінювання завершено.

Ви підводитеся. Потискаєте руку. Розтягаєте губи в доброзичливій усмішці. «Я нетерпляче чекатиму на наступну зустріч!» Ви йдете.

То скажіть: це було побачення чи співбесіда? Якщо уявити, щоб все це відбувалось у барі, а не в конференц-залі? Антураж може змінюватися, але атмосфера майже однакова. Я впевнена, що вам доводилося бувати на таких схематичних зустрічах. Я постійно чую від своїх друзів і клієнтів: «На побаченнях тепер невесело. Вони схожі на роботу». Послухайте, я розумію, і певною мірою побачення — це справді робота. Гарні побачення вимагають часу та зусиль, і вони не завжди приємні. Отримати відмову чи знову зрозуміти, що вас кинули, — це відстійно. Якби побачення не були єдиним способом зна­йти партнера для тривалих стосунків, скільки з нас відмовилися б від них іще багато років тому? Але те, що над побаченнями треба працювати, не означає, що на них ви маєте поводитись як у офісі. Це не нарада й не співбесіда. Не варто на них робити те саме, що й на роботі.

На такому побаченні немає місця для жодної сексуальності, що могла б з’явитися в цьому рівнянні. Ба більше, побачення, що скидаються на співбесіду, переводять нас у режим «відтворення». Так біхевіористка Крістен Берман називає те, що відбувається, коли нам доводиться, як роботам, повторювати заготовані заздалегідь відповіді. Ми заводимо історію, яку вже розповідали з пів десятка разів — може, й на інших побаченнях, — і відтарабанюємо своє резюме. У такі моменти ми просто видаємо інформацію, а не спілкуємося з іншою людиною.

Естер Перел характеризує ці спустошені сучасні знайомства так: «Люди сидять, підраховуючи свій пульс, і намагаються з’ясувати, чи є у них якась фізіологічна реакція — відчуття іскри. І в цьому замороженому стані, проводячи співбесіду одне з одним, вони хочуть, щоб між ними щось спалахнуло. Ви що, геть з глузду з’їхали?» Якщо ви все побачення сидите, намагаючись оцінити іншу людину та власну реакцію, — ви на ньому взагалі не присутні. Ваш партнер не зможе нормально зрозуміти, ким ви є, і ви не проживаєте момент достатньо, щоб відчути його, а тим паче насолодитися ним.

Мета першого побачення полягає не в тому, щоб вирішити, бажаєте ви одружитися з кимось чи ні. Вона в тому, щоб перевірити, чи цікаво вам із цією людиною, чи є в ній щось таке, що змушує вас думати, що ви із задоволенням проводили би більше часу разом.

  Десять кроків до планування кращого побачення

Ви можете планувати кращі побачення (не схожі на співбесіду), змінивши настрій і більш помірковано обираючи заняття. Ось як зробити побачення такими, щоб ви знову могли ними насолоджуватися:

1) Налаштовуйтеся на зустріч за допомогою особливого ритуалу

Ваш настрій не лише задає атмосферу побачення — він також впливає і на результат. Річард Вайзмен, дослідник з Університету Гертфордширу у Великій Британії, хотів з’ясувати, якою мірою настрій позначається на досвіді. Він сформував групи людей, які вважали себе особливими щасливчиками чи не такими. Вайзмен зібрав цих людей і запросив їх узяти участь в експерименті. Він роздав їм газети й попросив усіх порахувати кількість світлин у них.

Тим, хто вважали себе фартовими, знадобилося лише кілька секунд, щоб правильно визначити кількість фотографій. «Нефартові» витратили на це близько двох хвилин. Як же щасливчики впоралися так швидко? На другій сторінці газети великим шрифтом, на пів аркуша, було надруковано «секретне» повідомлення: «Досить рахувати. У цій газеті 43 світлини». Фартові люди помічали цю підказку, записували правильну відповідь і так виконували завдання. Безталанні ж були такі зайняті ретельним підрахунком фотографій, що не помічали повідомлення.

Вайзмен на цьому не зупинився. Він додав іще одне повідомлення, всередині газети, в якому йшлося: «Досить рахувати. Скажіть експериментатору, що помітили це, і виграйте 250 фунтів». На жаль, цієї можливості більшість нефартових людей теж не вловила.

Чому щасливчики помічали першу підказку, а учасники, яким не щастить, пропускали обидва повідомлення? Причина в тому, як ці дві групи людей взаємодіють зі світом. Фартові очікують, що відбудеться щось хороше. Вони відкриті для можливостей і розпізнають їх, коли ті з’являються. Переглядаючи газету, вони не просто шукали фотографії, заплющуючи очі на все інше, тож бачили підказку на другій сторінці.

Люди, що вважали себе нефартовими, напружувалися (очікували найгіршого), і їхня тривога заважала їм скористатися несподіваними можливостями. Фортуна всміхалася їм в обличчя великим жирним шрифтом, але вони не могли цього роздивитися, бо були негативно налаштовані. Їхній настрій ставав самоздійснюваним пророцтвом.

Я виявила, що ті, кому «не щастить із побаченнями», поводяться так само. Вони відчувають вигорання після багатьох років спроб і приносять цю негативну енергію на кожне побачення. І через це втрачають чудові нагоди. Є така давня цитата Генрі Форда: «Вірите ви, що зможете щось зробити, чи не вірите, ви маєте рацію». Ось як я її перефразувала: «Вірите ви в те, що побачення мине добре, чи в те, що воно мине погано, ви маєте рацію». Ви займаєтеся самосаботажем, якщо перед побаченням думаєте щось таке: «Звісно ж, нічого не складеться. Нічого не склалося вже сотню разів». Ви дивитеся крізь окуляри негативу! Ви мислите як ті «нефартові» люди, що не помічають життєвих підказок — у цьому контексті ознак, що ця людина ваша.

На щастя, мислення можна змінити. Вайзмен створив програму з назвою «Школа талану», де навчав нефартових і фартових добровольців мислити як щас­ливчики. Він спирався на чотири моменти: дослухатися до інтуїції, очікувати, що їм пощастить, помічати випадкові можливості та швидше оговтуватися після чогось поганого. Завдання варіювалися від ведення щоденника щасливих випадків до «візуалізації того, як їм щастить» і проголошення вголос своїх намірів: «Я готовий докласти час і зусилля, щоб змінити свій талан». Через місяць 80 відсотків «випускників» школи талану почувалися щасливішими, більш задоволеними своїм життям, а найважливіше — фартовішими.

Я хочу, щоб ви пройшли навчання у власній школі талану, змінивши своє мислення та навчившись очікувати чудових побачень. Щоб допомогти собі в цьому, створіть ритуал перед