Читати книгу - "Книга перша. У пошуках Дивли, LesykLab"

Наступного ранку компанія продовжила шлях у хащі Блукаючого лісу. Притихла Єва розглядала навколишній пейзаж і записувала численних мешканців лісу на омніпод.

- Єва Дев'ять, іди сюди! Ти маєш це побачити.

Ровендер прискорив крок і кинувся з густих тінистих нетрів, якими вони йшли й досі, на залитий сонцем луг, що зарос високим, до пояса, папоротею. Коли Єва наздогнала свого провідника, то виявила, що він стоїть перед товстою біля основи і шишковатою втечею, що підноситься високо над їхніми головами.

- Ось ця частина нагадує голограми ананасів, - сказала Єва, вказуючи на ідеальний візерунок із наростів у нижній частині рослини.

- Ні-ні, Єва. Це знак. Застереження, - сказав Ровендер і пройшов по колу, вказуючи на ще кілька таких. - Натрапиш на них, будь обережна.

– Знак чого? - Єва відкинула голову, намагаючись розглянути тупий кінець «шпиля».

- І хто його тут поставив? - Приєдналася Матр, розглядаючи «знак», що йде в небо.

За Зіїним прикидкам, рослина була вище робота рази на чотири.

- Ми підійшли до самого Серця лісу, - прошепотів Ровендер, опускаючись навколішки біля основи одного з вказівників. - Бачиш, Єва Дев'ять? Усі очі дивляться у центр. У Серці.

Єва нахилилася ближче до того місця, на яке вказував Ровендер: на верхньому кутку кожного нарости виднівся темний блискучий гурток.

– Це? - Єва витріщилася на них. – Ось це – очі?

— Повір, — підтвердив Ровендер. Він підвівся і махнув рукою в тому самому напрямку, куди були спрямовані очі. Там, переплітаючись між собою гілками, височіло кілька могутніх дерев. Крони їх відрізнялися такою густотою, що крізь цю завісу листя нічого не можна було розгледіти. Ровендер заговорив дуже тихо: – У моєму клані кажуть, що увійти до Серця лісу може лише той, хто чистий духом.

– Але хто залишив тут ці знаки? – знову запитала Матр.

- Ліс, - відповів Ровендер. - Ходімо.

- Стривай хвилинку. - Єва насупилась. - Ти маєш на увазі, що це зробили дерева? Чи якась велика істота?

- Ні, Єва, не дерева і не якась істота, - сказав Ровендер.

- Виходить нісенітниця якась. Ти кажеш, що їх залишив ліс, але що саме ти маєш на увазі? - Не могла збагнути Єва.

Ровендер продовжував йти папоротевим луком.

– Я маю на увазі точно те, що кажу: ліс залишив знаки, щоб ви були обережні, мандруючи через нього, щоб думали про свої дії. Розумієш?

- Не дуже, - зізналася Єва, зупинившись і розглядаючи навколишні дерева. Над ними пливли важкі, набряклі дощем хмари. – Я заплуталася. Як узагалі ліс може щось зробити? Адже ліс – це просто шматок землі, де ростуть дерева.

- Згодна, - кивнула Матр.

- Може, це і так на планеті, звідки ти походиш, Єва Дев'ять, але не тут. - І Ровендер стукнув своєю палицею за найближчим покажчиком. Тут же інший, найближчий до Єви, «шпіль» теж завібрував і затрясся. Всі чорні вічка на нарости заморгали і звернули погляд у бік джерела занепокоєння. А потім, перш ніж повернутися у вихідне становище, всі обернулися і на мить втупились у Єву. Єва здивовано заплескала очима і потім подивилася на свого провідника, чекаючи подальших пояснень.

Ровендер сперся на свою палицю.

- Бачиш, тут ліси живі. Вони спостерігають. Вони рухаються. Вони годують. У них б'ється серце. Як у тебе. Як у мене. Як у всього.

Розділ 20. Вода

- Гарне місце для відпочинку, - проголосив Ровендер і стягнув з плечей рюкзак. Троє мандрівників вийшли з Блукаючого лісу і стояли на березі широкого, але пересохлого озера. Пісок кольору слонової кістки спікся шматками, химерно переплетені тріщини на оголеному дні складалися в нескінченний сплутаний візерунок, що тягнеться до самого горизонту.

– Ходімо вздовж краю лісу, – сказав провідник, невизначено махнувши рукою назад. – Ця стежка якраз приведе нас на північний берег озера Конкорс, де розташоване село Лакус. До ночі туди дійдемо.

Єва пробігла поглядом по ряду дерев. На пристойному віддаленні вона розрізнила невелику зграйку вертиплавців. Внизу під птахами повільно шкутильгала до них якась масивна фігура кольору іржі.

Ти. Жива».

- Це Отто, - пискнула Єва, кинувшись назустріч гігантській тихоходці.

Величезний звір засеменив усіма шістьма лапами до дівчинки.

- О, Отто! Я так рада тебе бачити! - Єва всім тілом відчувала, як від нього виходить тепло та турбота. – Дякую, що попередив нас щодо Бестіїла.

Ти. Жива. Добре».

Тут до них підкотила Матр.

- Оце так, Єва. Він розміром зі слона.

- Омніпод сказав, що його вид - тихоходка, або водяний ведмідь. - Єва вилізла на величезну голову. - Отто допоміг нам з Рові втекти. І це він надіслав мені попередження, коли Бестіїл знову з'явився в наш Притулок.

- Справді?- Матр оглянула його з ніг до голови.

- Ні, він ніби співає мені, і я чую його «послання» в голові. - Єва почухала Отто за одним з його величезних, висячих вух. - Приголомшливо, правда?

- Телепатична комунікація, - сказала Матр, підійшовши ближче до Отто і проводячи лазером по кожному сантиметру його броньованого тіла. – Як цікаво.