Читати книгу - "Зоряна електричка, Олександр Юрійович Есаулов"

— Не блажи, отрок, а то різки скоштуєш! Яка буквіца? — і тицьнув сухим пальцем в велику, прикрашену витребеньками, букву.

Петько з великим трудом упізнав букву «А», навіть не скільки впізнав, скільки вгадав:

— Може, «А»?

— Не «а», а «аз».[74] А це?

— Б-є, — бекнув, наче баран, Петько.

— Не бєєє, — передражнив його брат Іов, а «буки»… А це «добро», «глаголь»… Урозумів? Та й добре, хоча ти і з інших країн, але абетку розумієш, буду тебе навчати.

— А чи можна запитати? — несміло запитав Петько.

— Вопрошай, — посміхнувся брат Іов, — токмо, коли до мене глаголеш, мене треба називати «брат», бо всі люди — браття та сестри у Христі.

— Добре, брате Іове, — погодився Петька.

А що ж йому ще залишалося? В які часи потрапив, у тих і жити треба! Коли він ще дістанеться до заповітної берези з зав'язаною хустинкою на верхівці? Петько обвів поглядом кімнату: книги, книги, книги… Він згадав, як Тьотя Лошадь розповідала, що у давнину книга була великою рідкістю. Книги переписувалися від руки, а замість паперу слугував пергамент, який робився з козячої чи телячої шкіри, тому і книги були такими товстими та дорогими. А тут ціла бібліотека!

— Брате Іове, — Петько добре засвоїв урок, і монах зауважив це, схвально кивнувши, — тут стільки книг! Я собі уявляю, скільки вони коштують! Кому вони належать?

— Харатья[75] коштовна, брате Петро, не тому, що пергамент дорогий чи труд велій[76] книгу сотворити. З книги ти можеш многія хитрості[77] пізнати. Звідси і ціна їх велія. А книги сії збирати начаша ще князь Ярослав, якого за розум прозвали Мудрим. Книги почиташа і Святу Софію побудуваша, оставіши сю хитрость велію нам, своїм наследкам.[78] Доступні сії харатьї не багатьом, але користь від них велія. Ну що ж, з Божою поміччю, почнемо.

І почалося у Петька веселе життя. З ранку його до сьомого поту ганяв Ратибор. Петько засвоював складну військову науку: вчився їздити верхи, володіти мечем, списом, луком. Читати сліди, ходити у розвідку, орієнтуватися за сонцем і безліч іншого, що повинен знати воїн. Було багато такого, про що Петько навіть не підозрював, що це взагалі можливо знати. Після полуденного сну він потрапляв до рук отця Іова, який що далі, то з більшим задоволення займався з отроком, оскільки той виявився не простим. Петько намагався нічим не виказувати себе, але все ж таки то обмовиться, то напише щось незрозуміле, то зробить щось таке, від чого у монаха очі на лоба вилазили. Як ото, наприклад, коли по закону Божому вивчали створення світу, він узяв та й ляпнув:

— А як же теорія того… англійця… Дарвіна? Він же довів, що людина походить від мавпи.

У брата Іова від подиву відпала щелепа. Який такий англієць? Хто такий цей богохульник Дарвін? А головне, як він посмів людину, вінець творіння Господня, порівнювати із мавпою?! За таку єресь Петько отримав добрячу порцію різок, чого раніш брат Іов собі ніколи не дозволяв. Різками він учня пригостив, але собі на вуса намотав: цей чудний отрок знає таке, про що він, вельми навчений монах, навіть і не чув.

Про дім Петько намагався не думати. Авжеж, він розумів, вдома батьки божеволіють, але сподівався, що якось уладнається. Все ж таки там, у його часі, залишився Льоха, який може їх якось заспокоїти. Про те, як саме Льоха має заспокоїти батьків, Петько також не думав, покладаючись на розум товариша. «Вигадає… Він же кмітливий! Певна річ, можна втекти, знайти той берег, а неподалік берізку з хусткою на верхівці, а там і камінь поруч. Раз — і вдома! Але пропустити таку пригоду?! Це треба бути повним телепнем!»

Новина про те, що князь йде з Києва в угри сватати за свого сина Льва угорську дочку короля Бели, вразила киян, наче удар блискавки. Та ще й не просто йде, а разом із дружиною! Плач та стогін стояли у Києві. Бачили люди, бачили і розуміли: незабаром чекають на них криваві випробування. Усі сусідні князівства впали вже під ударами страшних прибульців із сходу: і Смоленськ, і Рязань, і Володимир…

Налітали татари швидко і раптово, оточували місто, вирізали та брали в полон усіх, хто не встиг під захист міцних міських мурів, а після короткої облоги брали на списи і саме місто. Як не хвалилися князі своєю силою та багатством, ніхто не встояв проти страшних прибульців. Рухалася ця пошесть землями руськими, витоптуючи незліченними копитами низькорослих коней зелені луки, проламуючись крізь ліси та переліски, залишаючи по собі широкий кривавий слід, гори трупів та ріки солоних сліз. Тягнувся цей слід все далі й далі а захід, невблаганно наближаючись до Києва. Не роки і навіть не місяці відокремлювали киян від страшного іспиту. І казали на торжищах, і по хатах, і в княжому теремі — ось-ось гряне кривавий буревій! Потрібно міцно готуватися, кувати зброю та укріплювати мури, але ніхто навіть і гадки не мав, що князь у цей страшний час залишить Київ. Та ще й дружину за собою поведе!

Аби не чути страшних криків та стогонів киян, повів князь дружину рано-вранці, ще по темряві, у повній тиші полишивши за себе воєводу Дмитра. У першому ряду відразу за спиною князя їхав, похнюпивши голову, княжий гридень Ратибор. І знову він залишає напризволяще, на поталу ворогам свого, хоча й названого лише подумки, сина, отрока Петра. Краялося серце в грудях, рвалося у бік храму святого Іллі, де вчора під опікою брата Іова залишився Петько, але обов'язок перед князем виявився сильнішим. Що є живіт? Живіт є служіння. Служіння Богові, князю, родині. Богу можна служити усюди, князю — де вкаже, а родині… А родини в нього не було. Ось тільки примарилося: син повернувся! І знову сам! Мабуть, доля його така… Вдруге служба княжа відібрала в нього сина. І їхав Ратибор, посмикуючи повід коня, а бойовий його товариш на чотирьох ногах усе не міг зрозуміти, чому ж це вершник смикає повід, наче збирається повернутися, а тільки не повертається?

Розділ 16. Пофігіст з планети Фіга

Вісімсот двадцять перший буй був розташований на планеті Фіга. Планета Фіга була сірою. Буй лежав у невеличкому абсолютно сірому яру. Сірий пісок, сіре каміння, ані травички, ані кущика, нічого.

— Щось я не врубаюся, — пробурмотів Мозя, — у довіднику вказано… Чуєш, Флоквеле? На планеті абсолютно розумна цивілізація! Флоквеле,