Читати книгу - "Мандри Ґуллівера"

Прибувши, я негайно дістав аудієнцію та вручив листа. Його розкрили з особливими японськими церемоніями та прочитали імператору через перекладача. Ознайомившись зі змістом, імператор звелів оголосити мені, що з поваги до його царственого брата, короля Лаггнеггу, будь-яке моє прохання буде негайно виконане. Палацовий перекладач, обов’язком якого були перемовини з голландськими мореплавцями й купцями, відразу ж здогадався з моєї зовнішності, що я європеєць, і переказав мені слова його величності голландською мовою, якою володів досконало. Я відповів йому так, як вирішив заздалегідь: мовляв, я голландський купець, судно якого розбилося в одній далекій країні. Звідти морем і суходолом я дістався Лаггнеггу, а потім прибув на кораблі в Японію, з якою мої співвітчизники, як усім відомо, ведуть торгівлю. Я сподіваюся, що рано чи пізно мені випаде нагода повернутися з якимось кораблем на батьківщину, тому і прошу його величність дозволити мені під охороною вирушити до головного торговельного порту Нагасакі.

Іще одне прохання, з яким я звернувся до імператора, невимовно здивувало його: я уклінно просив позбавити мене виконання обряду, який у Японії зобов’язані виконати всі європейці. Він полягає в топтанні ногами Розп’яття і сягає тих часів, коли сюди проникли католицькі місіонери, котрі чимось прогнівали правителя імперії.

Коли перекладач переказав імператорові мої слова, його величність зауважив украй здивовано, що я перший з моїх співвітчизників, хто так ставиться до цього обряду, і в нього навіть виник сумнів – чи насправді я голландець. Із моїх слів зрозуміло тільки те, що я справді християнин. Проте, щоб зробити ласку королю Лаггнеггу, він готовий задовольнити мою дивну примху.

За допомогою перекладача я склав глибоку подяку за таку виняткову милість. Саме в цей час у Нагасакі вирушав загін імператорських воїнів, і його начальникові було доручено охороняти мене протягом усього шляху.

Незважаючи на те що перехід був дуже виснажливим, дев’ятого червня 1709 року я прибув до цього великого портового міста. Там я незабаром познайомився з голландськими моряками з торговельного судна «Амбоїна». Я довго прожив у Голландії, вчився медицини в Лейдені та розмовляв голландською, ніби народився в Амстердамі. Дізнавшись, звідки я потрапив до Японії, матроси почали з цікавістю розпитувати мене про мої подорожі. Я вигадав коротку, але дуже правдоподібну історію, приховавши найголовніше. Особливо виручило мене те, що в кількох голландських містах я мав знайомих, а прізвище батьків я просто вигадав, сказавши, що вони були поселянами з провінції Гельдерланд.

За те, щоб вирушити на «Амбоїні» в Голландію, я запропонував капітанові Теодору Вангрульту взяти з мене будь-яку суму. Але він, дізнавшись, що я багато років прослужив корабельним хірургом і можу виконувати обов’язки лікаря, призначив мені половину звичайної платні.

Під час плавання не трапилося нічого, про що варто було б розповісти. До мису Доброї Надії вітер був попутний. Ми зробили зупинку лише на кілька днів, щоб запастися прісною водою. На шляху ми втратили чотирьох чоловіків із екіпажу – троє померли через запущені хвороби, а один біля берегів Гвінеї впав із бізань-щогли у воду, яка кишіла акулами.

Десятого квітня 1710 року «Амбоїна» щасливо прибула в Амстердам. Звідти я невдовзі вирушив до Англії на невеликому каботажному судні.

Шістнадцятого квітня ми кинули якір у порту Даунс, і я вперше за п’ять із половиною років ступив на землю своєї батьківщини. Із Даунса я, не зволікаючи, вирушив до Редрифа і прибув туди о другій годині дня, заставши дружину й дітей у доброму здоров’ї.

Частина четверта

У країні гуїгнгнмів

Розділ 1

Нехай мене справедливо засудять за мої бродяжницькі нахили, але маю зізнатися – пережиті колись небезпеки не згасили в мені пристрасті до пригод. Я був удома з дружиною та дітьми близько п’яти місяців і міг би назвати таке життя щасливим, та в глибині душі бачив щастя зовсім в іншому.

Залишивши вдома бідну вагітну дружину, я пристав на вигідну пропозицію – взяти під своє командування торговельне судно «Едвенчерер». Мореплавну справу я знав досить добре, а клопітна посада корабельного хірурга мені надокучила. Тому як лікаря для екіпажу я запросив молодого доктора Роберта П’юрефоя. Ми відпливли з Портсмута сьомого вересня 1710 року. Точно за тиждень біля острова Тенерифе ми зустріли корабель капітана Пококка з Бристоля, який прямував до бухти Кампече в Мексиці за сандаловим деревом і потім загинув під час урагану.

На «Едвенчерері» під час плавання від тропічної лихоманки померло кілька матросів, і я був змушений шукати на Барбадосі та інших Антильських островах, куди заходив за домовленістю з власниками мого судна, нових людей на їхнє місце. Одначе невдовзі мені довелося пошкодувати про це. Більша частина моряків, яких я найняв, мали темне минуле й потім виявилися піратами. На кораблі тепер перебувало п’ятдесят чоловік команди, а метою нашого плавання була торгівля з індіанцями, які населяють острови Південного океану, і дослідження маловивчених земель у цих широтах.

Розбійники, яких я необачно найняв, примудрилися дуже скоро схилити на свій бік решту матросів, і вони вирішили схопити мене й заволодіти судном. Якось уранці до мене в каюту вдерся натовп негідників, мене зв’язали по руках і ногах, погрожуючи кинути за борт, якщо мені спаде на думку чинити опір. Довелося підкоритись і визнати себе полоненим, тоді пірати розв’язали мене, прикували ланцюгом до ліжка й поставили вартового біля дверей моєї каюти.

Їхньою метою було захопити іспанські торговельні судна, одначе для цього пірати були надто погано озброєні й нечисленні. Тоді вони ухвалили рішення швидко продати всі товари, що перевозилися на кораблі, й вирушити на Мадагаскар, щоб прийняти на борт більшу кількість розбійників. Протягом кількох тижнів, поки відбувалася торгівля з індіанцями, я був зачинений у каюті, наче кріт у норі, але мені приносили їжу та питво і не завдавали шкоди, лише осипали прокльонами та погрозами.

Дев’ятого травня 1711 року в мою в’язницю спустився Джеймс Велч і оголосив, що ватажок піратів має намір висадити мене на берег. Розбійники дозволили мені надягти найкраще вбрання і взяти із собою вузол білизни; зі зброї мені дозволили взяти тільки кортик. Вони так поспішали, що не оглянули кишень мого сюртука, де було чимало грошей та деякі необхідні дрібнички. Потім мене посадовили в шлюпку, і вона вирушила в бік незнайомого берега, що виднівся приблизно в милі від корабля. Висадивши мене просто на обмілині, пірати повернули назад. При цьому вони навіть не повідомили, де ми, що це за суходіл і яка країна тут розташована. Незабаром вони вже були далеко, а мені довелося поквапитися на берег, оскільки починався приплив.

Я дістався берега, знайшов сухе місце на пагорбі й почав обдумувати своє становище. Запасів провізії мене позбавили, я був без зброї, сам-один і не знав, що може трапитися наступної хвилини. Навколо було безлюдно. Єдине, що мені лишалося, – просуватися вглиб острова, поки я не зустріну яких-небудь дикунів. У кишенях моїх лежали кілька зв’язок строкатих намист, каблучок і браслетів, і я сподівався за їх допомогою дістати прихильність тубільців, якщо вони не виявляться людожерами. Ухваливши таке рішення, я зітхнув, підвівся й почвалав геть від берега.

Переді мною розстелялася широка рівнина, розмежована на ділянки неправильної форми довгими смугами дерев і чагарників. Я придивився – дерева були дикорослими,