Читати книгу - "Дофаміновий капкан, Марина Тітова"

Ми вийшли з квартири й не зронили ні пари з вуст. І так само, граючи у мовчанку, дійшли до супермаркету. Але саме тоді, побачивши авто свого дядька здалеку, мене пронизало струмом.

Слава ж немає на меті передати мене з рук у руки дядькові? Дядьку Івану не варто говорить зі Славком. Дядько може ненароком покликати мене Ясміною...

— Ну все. Дякую за супровід. Завдяки тобі я ціла й неушкоджена. Можеш спокійно повертатися. Он авто за мною приїхало, — поспішаю відіслати Славу назад до квартири.

— Отой "Опель"? Чи біла "Тойота"? — поглядом сканує він ті одиниці автівок, які ще стоять на парковці о цій годині.

— Ні... Ота темно-синя "Нива", — ніяковію.

— Ясно, — робить стислий висновок мій коханець, але крок свій не спиняє, тож це доводиться зробити мені.

— Далі я сама. Дякую.

— Не хочеш, щоб я побачив, хто за тобою приїхав?

— Ти й так побачив, що за мною приїхала "Нива".

— І що? Я хочу знати, що ти будеш у безпеці, — вражає мене настільки, що моя щелепа мало не відвисає.

— З чого така турбота? Просто ми ж, нібито, тримаємо наші стосунки у секреті. Хіба не так?

— Гадаю, заради твоєї безпеки можна зробити один раз виняток, — усміхається самовдовленно Алхімік і прямує до автівки мого дяді, не залишаючи мені варіантів відступу.

Побачивши, що я наближаюсь, до того ж, не сама, дядько Іван, разом зі своєю зайвою вагою та підозріливим поглядом, висувається з салону "Ниви" першим.

— Бачу, моя племінниця має охоронця? Радий знайомству,  — простягає руку для вітання мій дядечко, щойно Мстислав підходить до нього.

— То ви дядько? А з боку матері чи батька? Чи далекий, троюрідний? Чи, може, названий, не прибий собаці хвіст? — дещо їдко відповідає Слава замість привітання, але простягнуту руку тисне.

Напружена перестрілка очей між чоловіками змушує напружитися й мене. Нетерпляче вклинююся в розмову, аби ніхто не назвав мене Ясміною чи Сашею, бо Славі буде соромно пояснити, чому дядько кличе мене Ясмін, а дядькові, чому Слава називає мене іменем дядькової дружини. Дядина ж не винна, що саме її ім'я мені спало на думку, коли треба було представитися Мстиславу!

— З боку тата. Його рідний брат. Людина, котра трохи приклала руку до мого виховання. А це мій... друг... Дуже надійний та милий друг, — скоромовкою презентую чоловіків, але наступної миті ладна провалитися крізь землю. Вони обидвоє так покосилися на мене, що аж пересмикнуло всі мої нутрощі!

— Отже, друг. Гаразд, – бере слово дядько Іван слідом за мною й я дивним чином відчуваю, як тхне у нього з рота спиртним. — Вибачте, що потурбував так пізно. Яс...

—...Ясна річ, що ти не хотів, але вже так сталося. Сідай в авто. Я не дам тобі спати у цій залізяки цієї ночі. Славо, ти можеш бути вільним. Дякую тобі, — встигаю перебити дядечка, щоб він закрив свого рота й не соромив мене, ні зайвою інформацією, ні своїми шкідливими звичками.

Звісно, те, як я швидко жонглюю словами й те, як хочу здихатись Слави обидва чоловіки вловлюють. Особливо це збиває з пантелику Славу.

— І все? Са...

—...Сам знаєш, що всіляке трапляється — так. Дякую, Славо, за розуміння. Ти класний друг. А тепер, будь ласка, повертайся назад до квартири — не мерзни. Я ж то зараз плигну до дядечка в авто й мені буде тепло, а тобі ще йти назад. Бувай, — прощаюся так, наче спізнююся на потяг, але не цілую та не обіймаю Славка, а лише гучно пристукую дверцята з боку водійського сидіння, на яке вже всадила дядька, й сама поспішаю зайняти пасажирське сидіння позаду.

Але не встигаю, бо, хіба мої дії були приречені на успіх? Ймовірно, навпаки. Дядько Іван ті кляті дверцята знову відчиняє й голосно проговорює:

— Сонечко, я ж лише ключі прохав передати. Ти можеш залишитися зі своїм другом... Якщо він тобі справді друг.

— Ні, дядечко! Я з тобою. Слава зморився від моєї компанії.

— Чому це я зморився? Це ти, вірогідно, хочеш пошвидше здихатися мене. От тільки чому не збагну... — звичайно, що й Федорченко не піде просто так.  – Скажіть, шановний, а ви часто ночуєте вдома у моєї... подруги?

— Коли буває у місті. А це часто. А ще я часто у дядечки з тіткою гостювала. Не став дурних запитань, Славо. Йди краще додому. Я хочу вже спати, тому, будь ласка, давайте підемо та поїдемо, хто куди. Надобраніч, — роблю ще одну спробу завершити цю зустріч, вже сидячи в салоні, попри тремтіння кінцівок, яке настигає мене раптово, й попри сумбурність думки.

— Доню, ти хочеш спати? А я хотів попрохати тебе про одну малесеньку послугу, — гримаючи дверцятами, які ніяк не хочуть зачинятися, кидає мені водій.

— Зроблю все, що захочеш, тільки спершу давай поїдемо звідси, — з усією сили бехкаю й своїми дверцятами, таким чином повністю відгородившись від Алхіміка металевою стіною.

Якби дивно це не було, але мені, зрештою, це вдається зробити. Слава, окинувши нас важким поглядом, йде геть, а дядечко заводить свою, місцями вже заржавілу, залізяку.

Роблю видих. Тремтіння не припиняється, але хоча б стає легше на язик. Сподіваючись, що мене мовчки доставлять додому, буквально падаю на спинку сидіння. Однак, дати своїй залізяці газу дядько не поспішає. Навпаки — він глушить "Ниву" й звертається до мене.

— Ясмін, я не буду лізти тобі в душу й, якщо хочеш, про цю ситуацію вік нічого не згадаю. Втім, сонечко, ти б не могла зробити мені невеличку послугу зараз?

Знаючи цю людину, як облупленого, мені нічого не залишається, як погодитись. Зрештою, його мовчання коштує цього. Тієї ж хвилини дядя передає мені тисячу гривень однією валютою.

— Тобі все, як завжди, чи пак пива?

— Й те, й те. Пиво мені на похмілля, а те, що міцніше, мамі твоїй на гостинець. Решта, як завжди, твоя.

Усміхаюся й неохоче покидаю салон старої автівки. Та на мене зовні чекає сюрприз. Почувши, що ми не рушили, Мстислав повернувся.

— Ти передумала? Я чекав цього! Серденько, вибач, якщо щось зробив не так, — сніжною лавиною налітає на мене Федорченко у крайньому стані розхвильованності. — Ключі віддала? Повертаймося до нашого гніздечка, — хапає він мене за руку й намагається відтягнути далі від автівки.