Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       Шлях до міста був тихим і гнітючим. Здавалося, навіть вітер у гілках дерев затамував подих, щоб не порушувати їхніх похмурих думок. Ігвард і Мартін йшли попереду, мовчки дивлячись під ноги. Плечі короля були напружені, а кожен його крок віддавався у грудях важким тягарем провини. Він не міг позбутися думок про Томаса. «Це я винен», — прошепотів Ігвард, наче заклинання, але потім голосно додав, ніби виправдовуючись перед самим собою: «Він такий юний... Точніше, був». Мартін, відчувши біль у його словах, кинув на друга уважний погляд. «Це війна…», — тихо, але твердо промовив він.  «Що? Навіть без жарту?» — здалеку озвався Олаф, намагаючись розрядити напругу. Мартін похитав головою. «Це не той випадок, Олафе. Тут немає місця для сміху». Ігвард на мить зупинився, повільно вдихнувши холодне повітря, і, дивлячись кудись у темряву, заговорив: «Ти правий, Мартіне... Це війна. Але Марієтта... Вона не знає. Як їй сказати? Що я не зміг його захистити?» — його голос зірвався, і він опустив голову. Образи спогадів тиснули на його серце, змушуючи відчувати біль і розпач. «Я мав бути там», — тихо додав король, і його слова розчинилися у холодному нічному повітрі. Позаду них Вієтта зберігала мовчання, даючи Ігварду можливість залишитися наодинці зі своїми думками. Ця мовчазна скорбота тягнулась всю дорогу, поки вдалині не з’явилися яскраві вогники нічного міста.