Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       Вже за кілька годин після виснажливого шляху король та інші перейшли крізь міську браму. Місто спало, і вулиці були безлюдними під покровом глибокої ночі. Ігвард, ледве тримаючись на ногах, попрямував до своїх покоїв. Він як тільки знявши важкі чоботи, так і упав на ліжко та миттєво поринув у сон, так само, як і його друзі, які також неймовірно заморилась. Ранок приніс не лише свіже світло, а й важкі розмови. Короля розбудив сестри, яка вся в тривозі, увірвалася до його покоїв.  «Ігварде! Де Томас?!» — її слова прозвучали як грім, відразу вирвавши його з дрімоти. Король повільно підвівся, ще не до кінця отямившись. Він витримав її погляд, хоча біль у грудях стискав його сильніше, ніж будь-який меч. «Марієтто... Вибач», — тихо промовив він, відчуваючи, як кожне слово ранить і її, і його. «Він мертвий» — все ж хлопець добавив. На мить стало тихо, але потім принцесу охопила хвиля емоцій. Її обличчя спалахнуло, очі наповнилися сльозами. «Як?! Як?! Як?!» — здавлено вигукнула вона, підходячи ближче і несвідомо вдаряючи його в груди кілька разів. Її удари були слабкими, але кожен із них змушував Ігварда відчувати провину.

       Врешті-решт Марієтта обхопила його руками і притиснулася до нього, немов шукаючи затишку. Ігвард мовчав, лише тримав її, дозволяючи їй виплеснути біль. У цей момент двері до покоїв відчинилися, і на порозі з’явився Мартін. Його погляд спочатку наповнився розумінням, а потім — ледь помітною розгубленістю. «Мілорде! Міледі!» — звернувся він, злегка кахикнувши, щоб привернути їхню увагу. Ігвард повільно підняв голову. «Що?» — глухо й напружено запитав він. «Тебе кличе Майрон до кабінету», — повідомив слуга. Ігвард на мить замислився, але промовив: «Добре, зараз іду». Марієтта стиснула його ще сильніше. «Не йди... будь ласка», — прошепотіла принцеса, не відпускаючи його. Король зітхнув і кивнув. «Мартіне, передай Майрону, що я зайду трохи пізніше. А ти поки почисти мого коня», — наказав він, намагаючись не видавати в голосі всієї важкості моменту. «Як скажеш», — відповів Мартін та стримано вклоняючись перед принцесою. Його кроки швидко віддалялися, залишаючи брата й сестру наодинці.  Марієтта довго сиділа поруч із Ігвардом, не відпускаючи його. Її сльози та гіркі слова лились, як сповідь, у цей тихий ранок. Разом вони згадували батька, Томаса, та інших, чиї життя були втрачені у війні. Години минали, і лише через чотири години розмов Марієтта нарешті піднялася, витерла сльози й пішла до своїх покоїв, залишивши брата наодинці з думками. Ігвард глибоко зітхнув, згадавши слова Мартіна, і вирушив до кабінету, де його чекав Майрон. 

       «Я прийшов. Що ти хотів?» — запитав король, заходячи до просторого кабінету. Майрон, схилившись над купою пергаментів, швидко підвівся. «Сір, я хотів передати вам справи», — трохи вагаючись відповів він. Ігвард притулився до столу, виглядаючи виснаженим. «Є щось важливе? Якщо ні, мені зараз не до цього». Майрон похитав головою та сказав: «Ні, Ваша Величносте. За той час, поки вас не було, нічого важливого не трапилось». Король трохи пом'якшився, але його погляд залишався похмурим. «Як битва? Я чув, що ми перемогли... але з великими втратами» — зітхнувши запитав радник і уважно подивився на молодого короля. «Так, це правда» — тихо відповів Ігвард опуствши очі, він додав, хоч його голос затремтів: «Сер Рейнгард, сер Брейтон, сер Альдрікс... навіть сер Ніл. Усі вони загинули». Майрон похмуро кивнув. «А Томас?» — тихо запитав він, хоча вже знав відповідь. Король мовчки подивився на велику картину свого батька, що висіла на стіні, і зламав мовчання гірким словом: «Мертвий». Майрон склав руки, опустивши голову. «Співчуваю, Мілорде». Зрештою Ігвард піднявся. «Майрон, підготуй церемонію поховання для загиблих» — наказав він. «Буде зроблено» — відповів чоловік, піднявся та пішов у сторону дверей. Ігвард же також залишив кабінет і попрямував до покоїв Марієтти. Його кроки були гучні, а серце билось як не в себе.

       Ігвард увійшов до покоїв Марієтти, де на широкому ліжку лежав Едріан, який від поранення ледве тримався на ногах, але виглядав краще, чим на полі бою. Його обличчя було блідим, а рухи були обережними, як у людини, яка ледве втекла з обіймів смерті. Марієтта все ще із червоними очима від сліз стояла поруч, тримаючи глечик із водою, і допомагала Едріану пити.  Побачивши Ігварда, хлопець спробував підвестися, але король жестом зупинив його та промовив: «Лижи, Едріане. Не варто напружуватись». Едріан кивнув і злегка посміхнувся, хоча біль проступав у кожному його русі. «Сір... радий бачити» — сказав юнак. Ігвард сів на стілець біля ліжка, уважно вдивляючись у лице свого товариша. «Вибач… Ти та Марієтта. Вибачте», — сказав він із гіркотою в голосі. Едріан похитав головою. «Я сам пішов» — трохи голосно відповів юнак. Потім запитав: «А де Томас?». На ці слова Марієтта почала плакати, а Ігвард подивившись у вікно сказав: «Томас… він… він загинув». Король стиснув кулаки, опустивши голову. Едріан подивився по сторонам, хоча його обличчя залишалося серйозним, воно все одно видавало сльози. «Томас...» — тихо промовив він. Ігвард підняв очі й зустрів погляд Едріана «Відпочивай. Твоя рана скоро загоїться» — промовив король підвівшись на ноги. Розмова завершилася на теплій, але водночас тривожній ноті. Ігвард попрощався з Едріаном та Марієттою і вийшов із покоїв, залишаючи хлопця відновлювати сили у надійні руки Марієтти та Густана. день короля закінчився відразу як дійшов до ліжка.