Читати книгу - "Казки на ніч"

— Я рада за тебе. І мама б раділа.

— Знаю. Ти була в неї на могилі?

— Звісно. Вчора.

— Суки, я ніколи їм не вибачу, що не можу повернутися і сходити на могилку.

— Нічого, ще буде час. Окупація не вічна.

— Сподіваюся. Так хочу тебе побачити, сестро. Шкода, що ти не можеш приїхати.

- І мені шкода.

— А ти знаєш, зараз над Берліном такі великі білі хмари, як колись у дитинстві. Мені тоді здавалося, що такі хмари-кораблі бувають тільки у нас у Ялті.

Вадік допив каву, кинув цигарку в попільничку й увійшов з балкона до кімнати. Невеличка майстерня видавала одинака. Вадік присів на диванчик перед мольбертом. На полотні вгадувався краєвид міста дитинства.

— А шо там місцеві бабуїни? Ті, шо вмерти в Росії хотіли? Святкують, це ж уже рік скоро?

— За рік вони пованістю оскаженіли. Не повіриш, на порожньому місці ненавидять все українське, а головне, країну, з якою були одним цілим. Вони справжні вар’яти.

— Тримайся від них якомога далі. Адекватних багато?

— Та є. Звісно є. Ми просто чекаємо.

— Передавай вітання морю, сестричка. Мені його тут не вистачає. Скажи, що я неодмінно приїду.

— Обов’язково.

— Цілую, сестро. Бережи себе. І не забуваймо, що Крим що?…

— Крим — це Україна.

Вадік дав відбій, взяв пензля, і на полотні почали з’являтися білі хмари-кораблі.

У столиці

— Гуцул, я тебе перенаберу, добре?

Не відводячи погдяду від вікон на другому поверсі, Андрій дав відбій.

Загалом у Києві Андрій був утретє в житті. Один раз, ще зовсім малим, він приїздив сюди з батьком на екскурсію. Тоді їх привезли сюди «Ікарусом», хутко обвезли містом, показали все, що встигли, погодували і відправили додому. На згадку про ті часи в старому альбомі лишилося групове фото біля пам’ятника Хмельницькому.

Вдруге він приїздив сюди вступати до інституту. Як і тисячі тих, хто мріяв про кар’єру артиста, він сів у потяг, приїхав і… провалив іспити. На згадку про ті часи у нього лишився невеличкий шрам над правою бровою. Цікаво, чи так само гарно зажили спогади в тих двох євбазівських хлопців, які причепилися до Андрія на зупинці швидкісного трамваю? І ось третій приїзд. І знов усе через одне місце.

Андрій пішов воювати добровольцем. А прилетіло йому в Красногорівці. Коли почався обстріл, він саме повертався з оглядової точки над дорогою в село і не мав куди сховатися. Отямився вже в Запоріжжі. Потім бортом привезли до Києва, де лікарі склали докупи руку й ногу. Вже майже чотири місяці Андрій був у госпіталі. І коли зміг ставати на ногу, щоб не нудьгувати в палаті, почав бродити містом, роздивляючись усе навколо.

Цього разу, гуляючи Печерськом, Андрій спинився перед старим будинком. На другому поверсі, у великій залі, танцювали дівчата. На вулицю виходили аж чотири великі вікна. Дівчата синхронно повторювали рухи за вчителем. Музики чути не було, однак Андрій усе одно не міг відірвати погляд від цієї картинки абсолютної гармонії.

Задзвонив мобільний.

— Привіт, Гуцул! Шо там у вас? — Андрій зручніше сперся на милицю. — Довбають?

Гуцул саме почав розповідати новини, коли з дверей будинку, де була студія танцю, випурхнуло дівчина. В лосинах, легких кросівках і накинутій на щось спортивно-дівчаче курточці, вона, зиркнувши в сторони, швидко перебігла вулицю і спинилася біля Андрія.

— Вечір добрий.

— Гуцул, я тебе перенаберу, добре? — Від несподіванки Андрій ледь не впустив телефон. — І вам доброго вечора.

— Я побачила, як ви роздивлялися нашу студію. Ходіть до нас!

— Та я не певен, що готовий до танців. — Андрій цокнув милицею по асфальту.

— Та ви хоч не обіжайтесь. — Дівча схопило Андрія за лікоть. — Зараз саме репетиція закінчується, сядемо, чаю поп’ємо.

— А це точно зручно?

— Точно, точно, — кивнуло дівча. — Ходімо.

— Мене Андрій звати!

— А мене Таня.

— Дуже приємно, Тетяно!

Дівча натисло кнопки кодового замка, і вони зникли всередині будинку.

Правосєки

- І все одно це ви винні. — Марія Федорівна, або, як її тут називали, баба Маша, перебирала на подвір’ї моркву і поглядала на Штахета. — Не треба було вам сюди лізти.

Штахет, який щойно на прохання баби Мані виніс з підвалу півмішка моркви, не звертав уваги на бабине бубоніння й уважно споглядав за всім навколо.

У селі Штахет був уже втретє. Худий і довгий, він дійсно нагадував видерту з паркана штахетину. У цивільному житті художник, тепер він командир відділення артилерії «Добровольчого українського корпусу».

Хата, в якій квартирували його артилеристи, була чи то якогось судді, чи податківця. Чималий будинок, а головне, з просторим підвалом, вигідно відрізнявся від інших. Щоправда, дістався він разом з навантаженням — дідом та бабою, які в мирні часи слідкували за ним і жили в прибудові над гаражем. Свого хазяїна-багатія ані колишня вчителька, ані дід-шахтар не жалували. Хоча хлопців пустили в будинок швидше з переляку, аніж від співчуття.

Дід був охочим до горілки і весь час, навіть під обстрілами, лазив по селу в пошуках металу, який потім на візку пер аж за дванадцять кілометрів углиб мирної території до приймального пункту. Отримавши гроші, він зникав з горизонту на кілька днів, а потім з’являвся знов тверезий і злий. І все починалося по колу. На відміну від дружини, з бійцями він майже не спілкувався, поглядав спідлоба, за що й отримав поганяло Сєпар.

— Якій у нас посьолок був, — вела далі баба Маня, перекладаючи моркву. — Не посьолок, а казка.

- І хто ж його розгатив? — тихо, майже сам до себе спитав Штахет, не відводячи погляду від горизонту.

— Так ви ж!

— Ну як же ж ми, баб Маш, якшо ми тут живемо. Це ж «ваші» браття гатять.

— А не було б вас, так і не гатили б! — відбила баба. — І будинкі цілі були б, і люди! Он далі по вулиці, в будинку з сірим дахом, Сірьожа жив. Такий хлопець гарний був, і відро донесе, і вугілля відсипле, а прийшли правосєки і знасілували! Да! Знасілували! І забіг від сорому.

— Баб Маш, ну шо ви морозите, — мотнув головою Штахет. — Ну ви з ким в одній хаті живете?

— Та ж з вами!

— А ми хто?

— Та ж «Правий Сектор».

— Ну? І шо, ви хоч раз бачили, шоб ми когось насільнічали? Тільки й забот, шо вам то моркви, то тушонки, то крупи дай!

— А шо одразу моркву згадуєш? Не було б вас, свою моркву б виростили!

— Та до сраки мені та жрачка, не в тім річ. — Штахет рознервувався. — Просто якісь дивні ви.