Читати книгу - "Повiя, Панас мирний"

— І-і, хазяїн паршивий! — призро мовив і, сплюнувши, почав шукати шапки.

— Брешеш! — скрикнув Загнибіда. — У мене чесні люди бувають, благородні; один ти з усіх єхида вирискався.

— Який же я єхида? Ану, скажи… — підступаючи, допитувався Колісник.

— Який? Ось який. Ти пам'ятаєш наш уговір за рибу перед різдвом?

— Ну, пам'ятаю… То що?

— Що ж ти — узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби підвести чоловіка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смієшся…

— То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це, брат, комерція зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш — тебе підведуть.

— В усьому ти такий! — гука Загнибіда.

— А ти кращий.

— Що ж я?

— Що? А розписки які там писали? Га?

— Які розписки?

— Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячі, а на п'ять рублів бідної дівчини полестився!

— Що це ти патякаєш?

— Що? Он кого спитай, що. Он! — указуючи на Христю, мовив Колісник. — Вас за се у тюрму посадити слід. Півроку служби чужої закортіло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога моя не буде після сього у твоїй хаті! — скрикнув Колісник, сплюнувши, і побіг із хати.

— Постій… постій! — мовив Загнибіда, поточуючись, і опустився на лаву. Голова його не держалася на в'язах, як він не мотав нею, як не силкувався вдержати. Аж ось він підвів-таки її, позирнув по хаті… Кругом — ні духу: гості, почувши змагання і думаючи, що до бійки дійде, усі повтікали… Загнибіду досада їла.

— Жінко! — скрикнув він.

Бліде лице з блакитними очима визирнуло з кімнати.

— Чого тобі?

— Ти чула?

— Що чула? Попились — полаялись; завтра зійдетесь — помиритесь.

— Хто? Я? Я? З ним? Скоріше вода з огнем побратається, ніж я з ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!

Загнибіда схилився і довго сидів похнюпившись. Що його схилило? Хміль, образа чи, може, прокинулась совість?.. Довго він сидів так сумний-похилий. Це знову підвів голову і хижо провів очима по хаті.

— Лягай краще спати, — мовила до його Олена Іванівна.

— Хто? Я?.. Усі лягайте, усі спіть. Один я не буду… Після сього та мені спати? — Він затрусив головою.

— Яке його діло, хто як наймичок наймає? — помовчавши, замовив він знову. — Яке його діло? Я не йду до його справлятись, чи він за гроші найма, чи без грошей? Може, я і без грошей найняв, та візьму й заплачу зразу… Христе! — гукнув він на всі хати.

Христя була в кухні, як змагалися Колісник з Загнибідою. Спершу вона не розібрала, про кого та річ ведеться; тепер їй, як удень, стало видно. То її з матір'ю оплутали, он як обійшли ці дуки-багатирі!.. Серце її наче хто у жмені давив, — так воно заболіло… Проснулася туга, устала ненависть… Коли її кликнув Загнибіда, вона назнарошне не пішла, не окликнулась.

«Ні, не треба! — рішив Загнибіда. — П'ять рублів — гроші! Та ще й до строку далеко. Я їй і тоді віддам… Віддам та ще й одішлю до його, щоб показала тому іродові. Ось, мов, як чесні хазяїни роблять!» — І Загнибіда сам собі усміхнувся.

Сонце сіло; насунула темна тінь ночі; в хаті ще більше потемніло: стіни — мурі, у кутках — як сажа чорна, тільки крізь шибки уриваються жовтуваті по́мерки.

— О-ох! хоч випити, — почувся голос Загнибіди; далі — мацання руки по столу, брязкіт битого скла.

— Чорт би вашого батька взяв! — крикнув Загнибіда. — Світла дати! Чому світла й досі немає!

Загнибідиха, вискочивши з кімнати, кинулася світити. Поти знайшла сірники, поти засвітила, Загнибіда сидів і лаявся. Як засвітила — то аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите скло валялося по столу.

— Господи! Чи не можна б спершу засвітити, та тоді випити, коли так заманулося, — сказала вона.

— Мовчи! — гукнув Загнибіда, хижо сверкнувши очима. — Ще мені не залили за шкуру сала? Ще й ти туди?

Загнибідиха глянула докірливо на нього, повела плечима і вийшла в кухню.

— Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб він, бува, хати не спалив, а я піду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох, побила мене лиха та нещасна година! — зітхнувши важко, тихо сказала вона і пішла в кімнату.

Гіркі думки знялися в Христиній голові… «Обійшли-окрутили, як самі знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрі та любі!» — думалося їй, а в серці почувався якийсь жаль до Загнибідихи. Якась таємна думка, що ця жінка ні в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму віку та ще й випиває, ворушилася у її душі. Глибоко та важко зітхнувши, вона сіла на лаві так, щоб видко було, що Загнибіда буде робити. Загнибіда сидів за столом проти неї і, уп'явши очі у кінець гнота, божевільне дивився на світло. Нешвидко перевів він їх на розлиту по столу наливку, підняв руку, умочив пальці й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась — такі смішні їй здалися ті витребеньки п'яного хазяїна… Палкий погляд Загнибіди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регіт. Вона затихла; Загнибіда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибіда устав, налив чарку, випив і на пальчиках покрався у кухню. Христя закам'яніла на місці. Вона навіть не пригадає, як Загнибіда опинився біля неї, пригорнув до себе і тихо поцілував у щоку… Огонь — не огонь опік її; якась огненна течія розлилася по її тілу.

— Христе, голубко! — шепнув він, пригортаючись до неї.

Вона тріпнулася, мов уражена.

— Чого ви лізете? Гетьте! — скрикнула вона на всю хату, одпихаючи його від себе.

— Цссс!.. — засичав Загнибіда і знову почав дослухатись. Кругом, як у вусі, тихо, тільки з кімнати доноситься сап важкий.

— Знаєш що, Христе? — почав він. — Я тобі заплачу ті гроші, що батько зазичив у мене.

— Чула я, як він зазичив. Спасибі вам з Супруном! — відказала Христя.

— Що ти чула! То — брехня! Їй-богу, брехня… А от що я тобі скажу… Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золоті?

Христя