Читати книгу - "Львів. Кава. Любов"

Цікаво, вона готує кутю? Авжеж, готує. То, може, до родини завітаю аж завтра? Хоча аж дванадцять традиційних страв навряд чи будуть на її столі. Бо навіщо одній людині стільки?

І тут у моїй голові на мить промайнула дивна думка про те, як ми вдвох готуємо Святвечір у Сінгапурі. Ото було б часточкою Львова вповні!

Двері квартири зачинені. Я простояв під ними години дві, час від часу натискаючи на кнопку дзвінка, хоча й так було зрозуміло: якщо досі не відчинили, нікого немає вдома.

А раптом поїхала в село? Мабуть, є в неї десь родина, а я тут стою, чекаю…

– Певно, місяць, як її не бачила, – відповіла сусідка, молода жінка у вкритому борошном фартусі і з вимазаними чимось масним руками.

– Можливо, вона щось говорила? – глибоко всередині війнуло недобрим передчуттям.

– Ні, нічого. Вибачте, у мене пампухи згорять…

Ще одні зачинені двері. Де в місті можна знайти людину, якщо вона вже місяць не мешкає вдома? Цієї миті, стоячи посеред чужої сходової клітки й відчуваючи холод у зимовому, вологому від талого снігу пальто, я зрозумів, наскільки мало про неї знаю. Майже нічого. Майже півроку всі наші розмови більше крутилися навколо мене й моїх справ. Я не питав про її мрії – а вона ж, без сумніву, їх мала і плекала сподівання на здійснення. Більше того, я жодного разу не поцікавився, чи є в цьому місті хтось із рідні чи хороших знайомих, до кого вона могла б звернутися в разі потреби. Мусив визнати, що не знаю, де її шукати.

Зітхнув, наче хотів видихнути із себе оте недобре передчуття. Незважаючи на вологу й холод, усередині відчував жар і неприємну млість.

У час Різдва всі крамниці чи галереї зачинені. Єдина надія на Сашка, він дуже близький до творчого середовища, тож, можливо, щось зможе сказати? Не могла ж вона просто зникнути?

Ми зустрілися в «Сідлі» – досить просторій і затишній кав’ярні неподалік пам’ятника Адаму Міцкевичу. Замовили гарячого чаю, горілку і щось просто поїсти, оскільки Сашко прийшов після роботи, а я ще й різки в роті не мав. Почали говорити про справи, не знав, як запитати про неї отак одразу. Розповів про готель і перших клієнтів, про свій проект і підготовку до перших бесід. Хвалив гобелени, сподіваючись, що друг сам скерує розмову в потрібне русло…

Він заговорив про ситуацію в країні і про те, що війна таки впливає на творчі плани митців, та й узагалі на життя кожного вона впливає. І багатьом його знайомим надійшли повістки.

– Запрошую тебе до Сінгапура, – натякнув я. – До речі, хотів просити тебе зайнятися промоцією мого проекту.

– Подумаю, дякую, – скупо пролунало у відповідь, і я не знав, чого саме стосується його вдячність – пропозиції виїхати за кордон чи перспективи стати PR-менеджером проекту, що має шанси отримати світове визнання.

Розмова не клеїлася, і горілка не смакувала. Ні я, ні він не запропонували налити другу чарку.

– Як вона? – спитав я напряму. – Не знаєш, де можна розшукати? Бо сусіди вже місяць її не бачили. Припинила співпрацю, повернула кошти…

– Ні, не знаю. – Утомлена посмішка на обличчі, у руках конверт. – Також давно її не зустрічав. Просила передати тобі ось це.

Я втупився у величенький конверт, намагаючись збагнути, що все це означає. Чому Олександр відіграє роль посередника між нами? Що в конверті? Він немов прочитав мої думки.

– Готівка за останнє окреме замовлення. – Трохи помовчав, наче на щось очікуючи. – І надіслане тобою портретне фото, з якого Юліана мала робити ескіз для гобелену.

Нісенітниця. Я не міг пригадати, щоб надсилав якесь фото. Ми ж про все домовилися: на гобеленах лише Львів, лише місто. Тим паче жодного окремого замовлення й не було…

Ухопив конверт і обережно розкрив його, витягнув величеньке кольорове фото, та так із ним у руках і завмер. Зі світлини на мене дивилася зеленоока креолка в розкішній сукні і з багатим намистом на шиї.

Мій друг сидів напроти й зацікавлено позирав на мене. У погляді не було нічого, проте я знав, що мушу щось сказати. Хоч щось сказати.

– Я не робив цього замовлення, – відрікся, не в змозі відвести погляду від фото.

– Магда?

– Вона не знала про Юліану, – безапеляційно й упевнено.

– Або вдавала, що не знає, – сухо й без інтонації.

Рясний дощ заливає капоти авто, лунко вдаряється об залізо, асфальт і розсипається навсібіч величенькими водяними коронами. Вулиці помалу перетворюються на своєрідні мутні ріки з відблисками барвистих кольорів, що щедро ллються з вітрин і вивісок. Нічне місто приймає дощ.

Тут, у кав’ярні, сухо й затишно. Ця місцина – одна з нових, ще не багата на відвідувачів. Стіни – імітація цегляної кладки, позаду мене – великий увімкнений екран, навколо – трохи декоративних свічок на столах і поличках, світло, як і годиться, вимкнене. Я граю на скрипці, а на екрані поволі з’являються рядки моїх віршів:

І потім скрипка розкаже

все, що ніколи не зможу

промовити.

Час від часу озираюся, стежу за словами, що зринають нізвідки, але здебільшого прочитую рядки в пам’яті й угадую, де варто зробити паузу чи навпаки – пришвидшити гру. Сьогодні я – віртуоз…

Суголоссям співатиме в вечір —

в такі миті у ній я живу.

І ніхто не згадає злословити,

і ніхто не кине у плечі

слово-камінь про мене. Одну

зафрендила душею і поглядом —

то моя єдина подруга,

хоча й скрипка. А ми подібні…

Цікаво, чи хтось із відвідувачів читає ці рядки?