Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Після тихої прогулянки парком вони вирішили повільно повертатися додому. Ліхтарі кидали м’яке світло на вологий асфальт, а небо вже вкрилося зорями. Тао йшов трохи попереду, тримаючи руки в кишенях, а Емілія йшла поруч, стискаючи в долоні кулон.

— Ти часто гуляєш тут увечері? — порушила тишу вона.

— Не дуже, — Тао знизав плечима. — Але сьогодні… не хотілося одразу повертатися додому.

Емілія кивнула, розуміючи його. Вона сама не хотіла, щоб цей вечір закінчувався.

— Тао… — нерішуче почала вона. — Чому ти переїхав сюди?

Хлопець на мить зупинився. Видно було, що це питання застало його зненацька.

— Це довга історія, — нарешті відповів він, уникаючи її погляду. — Мій батько працює дипломатом, тож ми багато переїжджаємо. Але цього разу… це було моє рішення.

— Твоє? — здивувалася вона. — Чому?

Тао зітхнув і повільно сів на лавку біля старої автобусної зупинки. Емілія сіла поруч, відчуваючи, як між ними нависає щось важливе.

— Я… — він провів рукою по волоссю, ніби наважуючись на одкровення. — У мене був складний період. Там, де я жив раніше, багато чого сталося. Я просто хотів почати все з нуля.

— І тобі вдалося? — тихо спитала вона.

Тао подивився на неї. Його темні очі відбивали світло ліхтарів.

— Можливо. Але знаєш що? — Він усміхнувся. — Зустріч із тобою точно була найкращим, що трапилося зі мною тут.

Серце Емілії пропустило удар. Вона не знала, що відповісти, тому просто міцніше стиснула кулон у руці.

— Мені теж було непросто, — нарешті прошепотіла вона. — Переїзд, нова школа… Але тепер я не почуваюся самотньою.

Тао м’яко торкнувся її руки.

— Ти не одна, Еміліє. І ніколи не будеш.

Вони ще довго сиділи на тій лавці, поки нічне місто не огорнула тиша.

Наступного ранку в школі було неспокійно. Емілія ледве встигла зайти в клас, як помітила групу учнів, що зібралися біля нової дівчини. Вона була висока, з розкішним темно-каштановим волоссям і холодним поглядом зелених очей.

— Це новенька, — прошепотіла Марія, одна з однокласниць, коли Емілія сіла на своє місце. — Кажуть, вона приїхала з того самого міста, що й Тао.

Емілія здивувалася.

— Правда? Як її звати?

— Ліана. Вона якась… дивна.

Коли в клас зайшов Тао, Емілія помітила, як його погляд зупинився на новенькій. Ліана теж побачила його — і її обличчя осяяла загадкова усмішка.

— Тао! — гукнула вона, не приховуючи радості.

Весь клас завмер. Тао повільно підійшов до неї.

— Ліана… Що ти тут робиш?

— Переїхала. Ти ж знаєш, що світ тісний, — сказала вона, ніби це було найприродніше в світі.

Тао виглядав напруженим.

— Ми потім поговоримо, — тихо сказав він і сів на своє місце.

Емілія відчувала, як її охоплює тривога. Хто ця Ліана? І чому Тао так дивно відреагував на неї?

Після уроків Емілія наздогнала Тао в шкільному дворі.

— Тао, можна тебе на хвилинку?

Він обернувся, видно було, що думками він десь далеко.

— Що сталося?

— Хто така Ліана? — прямо запитала вона.

Тао зітхнув і сів на лавку під старою яблунею.

— Ліана… Ми були друзями. Дуже близькими. Але потім щось змінилося.

— Що саме?

— Вона… — Тао запнувся. — Колись вона зрадила мою довіру. Після цього я хотів забути про неї. Але тепер вона знову тут.

Емілія відчула, як її серце стислося.

— Ти хочеш із нею поговорити?

Тао подивився їй в очі.

— Ні. Єдине, що для мене важливо зараз, — це ти.

Її щоки спалахнули, а серце калатало так голосно, що здавалося, він чує кожен удар.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Тао усміхнувся й узяв її за руку.

— Ходімо. Я хочу показати тобі одне місце.

Вони прийшли до старого храму на околиці міста. Його стіни були вкриті мохом, а навколо росли старі дерева.

— Чому ти привів мене сюди? — здивувалася вона.

— Я знайшов це місце випадково, — пояснив він. — Воно… заспокоює.

Вони зайшли всередину, де панувала тиша. На стіні висів старий гобелен із зображенням рожевого місяця.

— Дивно… — прошепотіла Емілія. — Він схожий на наші кулони.

Тао кивнув.

— Так. Можливо, це знак?

Вони довго стояли там, насолоджуючись тишею й близькістю одне до одного.

Коли вони вийшли з храму, місяць уже піднявся високо над горизонтом, осяваючи все довкола ніжним рожевим світлом.

Тао зупинився й узяв Емілію за руки.

— Ти віриш у долю? — запитав він.

Вона подивилася йому в очі.

— Після того, як зустріла тебе — так.

Він нахилився ближче, і їхні губи зустрілися в м’якому поцілунку, що був сповнений ніжності та надії.

Цієї миті весь світ зник, залишилися тільки вони двоє — під рожевим місяцем, що мовчки благословляв їхню історію.

Ніч була спокійною, але в душі Емілії вирувала буря. Вона лежала на ліжку, вдивляючись у стелю, а в голові знову й знову прокручувалися події цього дня. Тао, Ліана, храм із рожевим місяцем… І, звісно, їхній поцілунок. Її серце все ще калатало від спогадів.

Телефон тихо завібрував. Повідомлення від Тао:

"Спиш?"

Вона всміхнулася й одразу відповіла:

"Ні. Думаю про сьогодні."