Читати книгу - "День всіх знервованих, Софія Малинська"

Судячи з виразу її обличчя, вона мені не дуже повірила.

— Точно? Ти наче щось шукала…

— Та, все добре, — збрехала я, — Мені здалося, що я дещо забула, але я згадала, що взагалі цього з собою не брала, тож усе гаразд. Правда.

Хай йому грець, тому етюднику разом з портретами того засранця. Одні неприємності від них.

Здається в мене вдома залишився якийсь невикористаний замальовник. Ася періодично дарує мені їх, тож без альбому я не залишуся.

З такими думками я знову притулилася лобом до прохолодної поверхні скла, й заплющила очі, намагаючись стерти з пам’яті цей день. Однак, варто було мені це зробити, як я поверталася в мить, коли кур’єр, чи той хлопець, що видавав себе за кур’єра, витяг з кишені пістолет. Як Артур наказав мені тікати. Звук пострілу, коли я зеленого поняття не мала чи нападник не влучив в Артура, і чи не піде він за мною. І полегшення, що я відчула, коли побачила його цілим.

Ні, звісно, в цьому немає нічого такого. Це цілком нормальна реакція на таку ситуацію. Будь-хто на моєму місці зрадів, побачивши Артура, а не нападника. Тим паче цілим.

— Діано? Ми приїхали.

Розплющивши очі, я здивовано подивилася на подругу. що й досі виглядала схвильованою.

Здається, вона кликала мене деякий час, перш ніж я нарешті відреагувала.

— Так, вибач. Здається я трохи задрімала.

Я протерла очі, та відстібнула пасок безпеки, виходячи з машини.

Після одруження Ася та Марк переїхали до гарного, так званого “елітного” району. Безпечного. Сучасного. Зручного.

Дизайн розробляв хтось з їхніх знайомих, безпекою займалася фірма Марка… Довго перераховувати усі плюси життя в такому місці, але мінус очевидний — ціни.

Звісно, не кожен міг дозволити собі жити в такому районі. Я б, мабуть, не змогла, навіть якби працювала тридцять років без необхідності витрачати гроші.

Та я була тут вже не вперше, і трохи звикла, тож вже не роздивлялася навколо, наче дитина на екскурсії, й спокійно йшла за друзями, сподіваючись трохи позловживати їхньою гостинністю, й зайняти ванну принаймні хвилин на тридцять. А ще поїсти. Бо минула спроба закінчилася…

Краще про це не згадувати. Бо я ще рік не замовлятиму їжу з закладів, й дивитимусь з підозрою на всіх хлопців з термосумками. Хай як безглуздо це звучить.

Опинившись в квартирі друзів, я зітхнула з полегшенням, хоч і досі відчувала в грудях вагу нещодавніх подій.

Попри лютий місяць, на панорамних вікнах досі висіли різдвяні гірлянди. Раніше мене це дивувало, та врешті навіть я визнала, що це додає хаті затишку.

Квартира друзів була облаштована по-сучасному, в світлих теплих тонах. Наче й мінімалістично, нічого зайвого, та все ж… Затишно.

— Проходь, можеш зайняти гостьову кімнату та прийняти ванну, якщо хочеш. А ми поки займемося вечерею. Ти ж не проти замороженої піци?

Я посміхнулася. Цього разу цілком щиро.

— Жартуєш? Я обожнюю заморожену піцу!

Відверто кажучи, останнім часом я обожнюю будь-які продукти зі знижкою. А більше за них — лише безкоштовні.

Раніше, в період, коли моє фінансове становище було не таким сумним, я більше слідкувала за своїм харчуванням. А тепер… Ну, добре, що в мене гарний метаболізм та сильний шлунок.

Залишившись наодинці, й позбувшись одягу, я занурилася у гарячу воду. Це завжди допомагало, коли треба було розслабитися та заспокоїти думки… Раніше.

Та не тепер.

Триклятий Жданов та уся ця історія з замахом ніяк не йшли мені з голови. Його обіцянка не додавати мені клопоту через розірвання договору. І цей його погляд, який він кинув на мене, перш ніж я пішла…

Трясця… Чому я відчуваю себе такою винною?

Я не мала жодних зобов’язань перед цією людиною. Особливо після того, як він, свідомо чи ні, поставив моє життя під загрозу. Це безглуздо, та все ж…

Роздратована власною нераціональністю, я зітхнула, й занурила підборіддя у воду.

Ні, певно уся річ у втраченій можливості. До біса привабливій можливості, яка, однак, не була варта ризику.

Я просто шкодую, що замовлення зірвалося. Мені дійсно були потрібні ті гроші. Дуже потрібні. Й перерва від пошуку роботи, ніяк не пов’язаної із творчістю.

Та не настільки, аби ризикувати заради цього життям!

Я повторювала собі це знову і знову, аж поки не почула вібрацію телефону. А тоді кинула погляд на екран і подумки вилаялася.

Це було повідомлення від Жданова.

Здається я надто часто згадувала його ім’я, і викликала його, як Бітлджюса.