Читати книгу - "Азазель"

ні, не на того напали, думаю. Зуров зроду в фофанах не походжав. Там у саду забита сторожка, як дві собачі будки завбільшки. Я дошку відірвав, сів у секрет, мені не звикати. Веду спостереження, баньки навів, вуха нашорошив. Сатир, який підстерігає Психею. А в них там такий гармидер! Чисто штаб корпусу перед височайшим оглядом. Слуги носяться то з будинку, то в будинок. Амалія покрикує, листоноші телеграми приносять. Я до тями не візьму — що ж там таке мій Еразм учинив? Нібито добре вихований юнак. Ти що з нею зробив, га? Лілію на плечі угледів, чи що? Нема в неї ніякої лілії, ні на плечі, ні на інших місцях. Ну скажи, не муч.

Ераст Петрович тільки нетерпляче махнув — продовжуй, мовляв, не до дурниць.

— Словом, розворушив ти мурашника. Цей твій покійник (Зуров кивнув у бік ріки, де знайшов останній притулок Порфирій Мартинович) двічі приїздив. Удруге вже перед самісіньким вечором…

— Ти що, всю ніч і весь день там просидів? — ахнув Фандорін. — Без їжі, без питва?

— Ну, без їжі я довго можу, було б питво. А питво було. — Зуров поплескав по флязі. — Звичайно, довелося раціон ввести. Два ковтки за годину. Важко, але при облозі Махрама витерпів і не таке, я тобі потім розповім. Для моціону пару разів вибирався коняку провідати. Я її в сусідньому парку до огорожі прив'язав. Нарву їй травички, поговорю з нею, щоб не нудьгувала, і назад, у сторожку. В нас безпритульну кобилку за два огляди б вивели, а тутешні — народ кволий, млявий. Не додумались. Увечері моя булана мені дуже навіть знадобилась. Як приїхав покійник (Зуров знову кивнув у бік ріки) вдруге, зазбиралися твої недруги в похід. Уяви картину. Попереду сущим Бонапартом Амалія в кареті, на козлах два міцні молодці. Слідом у дрожках покійник. Потім у колясці двоє лакеїв. А віддалік під покровом ночі я на своїй буланці, наче Денис Давидов, — тільки чотири рушники в темряві туди-сюди ходять. — Іполит реготнув, побіжно глянув на червону смугу світання, що пролягла вздовж ріки. — Заїхали в якусь тьмутаракань, ну чисто Лигівка: паршиві хатинки, склади, грязюка. Покійник заліз у карету до Амалії — видно, раду радити. Я конячку в підворітті прив'язав, дивлюся, що далі буде. Покійник зайшов до будинку з якоюсь вивіскою, пробув з півгодини. Тут клімат псуватися почав. У небі канонада, дощ поливає. Мокну, але жду — цікаво. Знову з'явився покійник, шасть до Амалії в карету. Знов у них, виходить, консиліум. А мені за комір натекло, та й фляга порожніє. Хотів я їм уже влаштувати явлення Христа народу, розігнати всю цю шатію-братію, зажадати від Амалії відповіді, та раптом дверцята карети розчинились, і я побачив таке, не доведи Боже.

— Привид? — запитав Фандорін. — Мерехтливий?

— Точно. Бр-р, мороз поза шкірою. Не відразу второпав, що це Амалія. Знову цікаво стало. Повелася дивно. Спершу зайшла у ті ж двері, потім зникла в сусіднім підворітті, згодом знову в двері пірнула. Лакеї за нею. Незабаром виводять якийсь мішок на ніжках. Це вже я потім утямив, що вони тебе згарбали, а тоді невдогад було. Далі армія в них поділилась: Амалія з покійником сіли в карету, дрожки поїхали за ними, а лакеї з мішком, себто з тобою, поїхали в колясці в інший бік. Гаразд, думаю, до мішка мені байдуже. Треба Амалію рятувати, в кепську історію вона вляпалась. Їду за каретою з дрожками, копита цюк-цюк, цюк-цюк. Від'їхали не так далеко — стоп. Я спішився, тримаю буланку за морду, щоб не заіржала. З карети виліз покійник, говорить (ніч тиха, далеко чути): «Ні, душенько, я краще перевірю. На серці щось неспокійно. Прудкий вельми отрок наш. Ну, а знадоблюся — знаєте, де мене розшукати». Я спочатку скипів: яка вона тобі «душенька», пню трухлявий. А потім сяйнула думка. Чи не про Еразма йдеться? — Іполит похитав головою, явно пишаючись своєю догадливістю. — Ну, далі просто. Кучер із дрожок пересів на передок карети. Я поїхав за покійником. Стояв он за тим рогом, усе хотів зрозуміти, чим ти йому насолив. Та ви тихо розмовляли, ні біса не чути було. Не збирався стріляти, та й темнувато було для влучного пострілу, та він би тебе точно вбив — я по його спині бачив. У мене, брате, на такі штуки зір несхибний. А який постріл! Скажи, даремно Зуров п'ятаки дірявить? Із сорока кроків точно в тім'ячко, та ще на освітлення зваж.

— Припустимо, не з сорока, — неуважно промовив Ераст Петрович, думаючи про інше.

— Як не з сорока?! — загарячився Іполит. — Та ти полічи! — І навіть заходився було відміряти кроки (мабуть, дещо короткуваті), але Фандорін його зупинив.

— Ти тепер куди?

Зуров здивувався:

— Як куди? Приведу тебе до людської подоби, ти мені поясниш до пуття, що за чортівня у вас тут відбувається, поснідаємо, а потім до Амалії поїду. Пристрелю її, змію, к бісовій матері. Або відвезу. Ти тільки скажи, ми з тобою союзники чи суперники?

— Значить, так, — поморщився Ераст Петрович, втомлено потерши очі. — Допомагати мені не треба — це раз. Пояснювати я тобі нічого не буду — це два. Амалію пристрелити — справа добра, та тільки коли б тебе там самого не пристрелили — це три. І ніякий я тобі не суперник, мене від неї з душі верне — це чотири.

— Мабуть, краще все-таки пристрелити, — задумливо сказав на це Зуров. — Прощавай, Еразме. Дасть Бог, стрінемось.

* * *

Після нічних потрясінь день Ераста Петровича при всій своїй насиченості вийшов якимось засмиканим, ніби складеним із окремих, погано один з одним пов'язаних фрагментів. Начебто Фандорін і роздумував, і вирішував, і навіть діяв, але все це відбувалося ніби само по собі, поза загальним сценарієм. Останній день червня запам'ятався нашому герою як низка яскравих картинок, між якими пролягла порожнеча.

Ось ранок, берег Темзи біля доків. Тиха, сонячна погода, повітря свіже після грози. Ераст Петрович сидить на бляшаному даху приземкуватого пакгаузу в самій білизні. Поряд розкладено мокрий одяг і чоботи. Халява одного розпорена, на сонці сушаться паспорт і банкноти. Думки того, хто вийшов із вод, плутаються, збиваються, та незмінно повертаються в головне русло.

Вони гадають, що я мертвий, а я живий — це раз. Вони вважають, що про них ніхто більше не знає, а я знаю — це два. Портфель втрачено — це три. Мені ніхто не повірить — це чотири. Мене посадять до божевільні — це п'ять.

Ні, спочатку.