Читати книгу - "Там, де пахне гірким мигдалем , Syringa"

Аня сиділа поруч, ледь стримуючи сміх, і думала: Ось він — мій герой. Смішний, нервовий, але такий рідний.

Приземлення пройшло напрочуд м’яко — або Аня просто не помітила, настільки була захоплена спостереженням за Камілем, який з полегшенням аплодував пілотам, немов ті щойно посадили літак на воду і врятували їм життя.

— І ти боявся? — підколола вона, поки вони йшли до багажної стрічки.

— Боявся не падіння, а того, що занадто сильно тебе вразю своєю мужністю, — серйозно відповів Каміль, тягнучи валізу, яка виявилась легшою, ніж його акторська гра у польоті.

Місто зустріло їх м’яким сонцем, ароматом кави й трохи надто оптимістичним таксистом, який по дорозі встиг розповісти їм усе про місцеві пам’ятки, своїх трьох колишніх дружин і чому саме цей готель — найкращий вибір для «молодят».

Аня тільки посміхалася, не виправляючи його.

— Хоч один думає, що ми пара з фільму, — пошепки сказала вона Камілю.

— А ми й є пара з фільму. Тільки сценарій пишеться в реальному часі.

Коли вони дісталися готелю, атмосфера одразу здалася казковою: історична будівля, балкончики з кованими перилами, рослини у горщиках і навіть справжній ключ на брелоку — не картка! Але рай тривав до моменту, коли адміністратор, ввічливо посміхаючись, повідомив:

— Перепрошую, але ваше бронювання скасовано. Система викинула його через технічний збій. На жаль, зараз усі стандартні номери зайняті…

— Як це «скасовано»? — Аня знітилася, хоча намагалася не показати хвилювання. — Ми ж бронювали ще два тижні тому!

— Я розумію, мадам, і прошу вибачення. Але, можливо, вам підійде наш люкс… щоправда, за дещо вищу ціну…

Аня вже хотіла зітхнути, сказати «ну гаразд», але тут її перебив Каміль.

— Одну хвилинку. — Він сперся на стійку рецепції так, ніби щойно вступив у переговори на рівні ООН. — Ми бронювали заздалегідь. Ми залишили завдаток. І моя супутниця… — він обернувся до Ані і театрально вказав на неї, — не має витрачати перші години відпустки на вирішення чужих помилок.

Адміністратор зблід трохи сильніше за стіни у лобі.

— Ем… Дайте мені хвильку. Я спробую щось вирішити.

Через три хвилини він повернувся з ключем у руках, нервово посміхаючись:

— У нас… з’явився вільний номер з видом на парк. За тією ж ціною. І… шампанське за рахунок готелю. Ще раз вибачте.

— От бачиш? — сказав Каміль, коли вони піднімалися ліфтом. — Мужність — це не тільки про літаки. Це ще й про… готелі.

— І про безкоштовне шампанське, — додала Аня, хихочучи.

Її очі світилися. Вона ще раз подумала, що навіть з його страхами, жартами й дурницями — він усе одно був її особливим героєм.

Париж уночі був зовсім іншим — наче місто саме надягло свою вечірню сукню, посипану золотом вогнів і ароматом ванілі, кави й старих історій. Аня та Каміль вийшли з готелю вже після дев’ятої вечора — вона у легкому пальті, він з незмінною шарфо-авантюрною манерою, в яку обгортався так, наче зараз збирається читати поезію з балкона Мулен Ружу.

— У мене є ідея! — вигукнув Каміль одразу, як тільки вони ступили на вузьку вуличку, що вела до Сени. — Але ти маєш мені довіряти.

— Ці слова ніколи не закінчуються чимось простим. — Аня скептично звела брови, але вже знала, що чинити опір безглуздо.

Спочатку вони пішли до набережної, де місто дзюркотіло вечірнім сміхом туристів, стукотом келихів у кафе й тихими акордами вуличних музикантів. Каміль зупинився біля продавця кульок і несподівано купив… одну величезну, сріблясту, у формі серця.

— Це тобі. Щоб всі знали, що я тебе викрав. — І простягнув їй її нову повітряну подругу.

— Ти чудний, — сміялась Аня, — але приємно.

Та на цьому витівки не завершилися. Каміль повів її далі — вгору по вулиці, на Монмартр, де нічні вогні міста залишались трохи нижче, як зорі на землі. І раптом:

— Ставай сюди, — скомандував він і вказав на круглу мозаїку на бруківці. — Це точка, з якої відкривається найкращий вид. А тепер… заплющ очі.

— Каміль…

— Ну будь ласка. Заплющ. Порахуй до десяти.

Аня зітхнула, зробила, як просили, і почала лічити. Тим часом Каміль дістав з кишені маленький складний трипод і прикріпив телефон. Коли вона дійшла до «десять», він раптово підбіг до неї, обійняв і з криком: «Сюрприз!» — зробив серію фото, на яких Аня виглядала здивованою, а він — переможцем конкурсу на найвеселішого дурника Парижа.

— Ти псих! — ледь не кричала від сміху вона. — І це твій великий задум?

— Ні, — театрально виголосив він. — Мій великий задум — знайти найкращу каву після десятої вечора. І ми її знайдемо.

Зрештою, вони таки знайшли маленьку кав’ярню, де пахло шоколадом і корицею. Сиділи на вулиці, пили гаряче какао, а їхня срібляста кулька тихо хиталася поруч, мов підтвердження того, що в цьому божевільному місті, в цій безглуздій прогулянці, все було на своєму місці.

— Париж пасує нам, — сказала Аня, дивлячись у вогні Лувру.

— Звісно. Він же теж трохи божевільний. Як ми.

Наступні кілька днів у Парижі були схожі на серіал, де головні герої — Аня та Каміль — щодня прокидалися з новим несподіваним сценарієм. Париж, як старий добрий режисер, не шкодував для них ні романтики, ні абсурду.

Першого ранку Каміль вирішив, що розпочати відпочинок треба як справжні естети — зі світанку над Сеною. Для цього, звісно ж, треба було піднятись до світанку. Аня спочатку подумала, що він жартує, але ні — він стояв біля вікна, загорнутий у плед, і з серйозним виглядом шепотів: «Париж дихає… ми маємо це бачити». Побачили вони, щоправда, в основному сонних прибиральників і дуже голодного голуба, який вкрав Анин круасан прямо з пакету.

Але вже за годину їх чекала затишна пекарня в районі Маре, де власник виявився не лише шанувальником круасанів, а й фанатом опери. Він настільки захоплено співав під час готування кави, що Каміль, тримаючи чашку еспресо, прошепотів: «Мабуть, це і є той міфічний Париж». Аня відповіла: «Ага, міфічний і трохи глухий».