Читати книгу - "Сповідь крізь епохи, Кала Тор"

Його слова здавалося, лунали здалеку, ніби долинали крізь товщу води. Але десь у глибинах пам’яті щось спалахнуло.
Образ.
Яскравий, різкий, мов удар блискавки.
Постріл. Вибух болю в грудях. Чийсь голос, що кликав мене.
Я різко перевела погляд на Алекса, ніби боялася, що те, що я побачу, стане відповіддю на всі мої питання. Чи він цілий? Чи все обійшлося?
Вдивляючись у його обличчя, наче намагаючись перевірити, чи правильно його пам’ятаю, запитала.
— Скільки минуло часу після поранення, Алексе? — мій голос був слабким, трохи хрипким, наче належав комусь іншому.
Він ледь помітно стиснув губи, ніби зважував, як обережніше сказати те, що має сказати.
— Мила… ти пропустила п’ять місяців свого життя, — його голос був м’яким, але я відчула, як за цими словами ховається щось більше.
Я кліпнула, намагаючись осмислити сказане.
— П’ять місяців… — я замислилася, намагаючись усвідомити, який тоді зараз місяць, — Тобто я пропустила своє сімнадцятиліття?
Алекс стиснув мою долоню й усміхнувся, але в цій усмішці читалася втома.
— Фактично так, але… у реальності — ні. Ми відзначимо твій день народження через два місяці, і тобі виповниться двадцять.
Я моргнула, розгублено дивлячись на нього.
— Що? Як це? Про що ти говориш?
Алекс глибоко вдихнув і повільно видихнув, ніби збирався із силами.
— Офіційно Мегді Нортфолк загинула від пострілу через декілька днів поспіль, — тихо сказав він, і ці слова, хоч і очікувані, все ж оповили мене моторошним холодом. — За всіма документами тепер ти — Мелані Скотт, шотландка двадцяти років.
Я уважно подивилася на брата, ловлячи кожен порух його обличчя, кожен відтінок емоцій у його очах. Він зробив це, щоб захистити мене, щоб дати шанс на нове життя.
Мої губи повільно розтяглися в легкій посмішці.
— Що ж… приємно познайомитися, — промовила я з ледь помітною грайливою ноткою. — Я — Мелані Скотт.
Алекс спершу здивувався, а потім полегшено посміхнувся, опустивши голову. Я знала, скільки тривоги було в ньому всі ці місяці, скільки страху та відповідальності він взяв на себе. Але зараз… зараз він бачив, що я приймаю це нове ім’я, це нове життя, і це означало, що він усе зробив правильно.
   Я провела місяць у монастирі, присвячений відновленню, поступово набираючись сил і повертаючи до життя рухи, які колись були невимушеними і плавними. Спочатку це були кроки по внутрішньому двору, потім — довші прогулянки, і ось тепер хода стала впевненою, майже такою ж, як була раніше. Але задишка залишалася, ледь помітна, з'являючись інколи, ніби тихий спогад про трагедію, яку я пережила. Лікар Гардон заспокоював, що це покращиться з часом, хоча і не зникне повністю. Він говорив, що це, на жаль, буде частиною мене, частиною нового життя.
   Того ранку я стояла перед дзеркалом, вдивляючись у своє відображення, і з кожним поглядом розуміла, як багато змінилося. Мегді, та молода і безтурботна дівчина, якою я була до трагедії, вже більше не було переді мною. Замість неї на мене дивилась інша — старша, більш сувора, не така вразлива. Риси обличчя стали гострішими, контури більш виразними. Лінії, що раніше здавалося, були дитячими і ніжними, тепер додавали їй певної строгості, певної незбагненної гідності.
Мої сукні також змінилися. Ті, що я носила раніше, здавалися тепер надто легкими і ніжними. Сукні, які я вдягала зараз, були більш стриманими, з темних тканин, що підкреслювали нову сутність моєї особистості. Вони облягали мою фігуру, додавали якоїсь загадкової елегантності, і в кожній складці було відчуття шотландської строгості. Моделі цих суконь були іншого фасону — такі, що злегка ховали шрам, але водночас підкреслювали зміни в моєму вигляді. Їхній строгий стиль, витончені фішю на плечах і рукавах, додавали мені років і створювали відчуття, що я була зовсім іншою жінкою.
Дивлячись на своє відображення, я вже не відчувала тієї безтурботної юності, що була в мене колись. Тепер я виглядала старшою, більш глибокою, ніби чимось гірким закарбованим на моєму обличчі. І хоча я не могла повернути назад час, я все ж почала приймати цю нову себе, відчуваючи, як моя сила і впевненість ростуть разом із моїми змінами.
Алекс приїздив лише раз, обережно, щоб не викликати підозр у тих, хто міг би помітити його відсутність. Його візит був коротким, але важливим — він розповів, що у сера Гранольда конфіскували маєток, а сам він, схоже, безслідно зник. Його доля залишалася невідомою. Хоча я і відчувала, що за цією таємницею ховається набагато більше, ніж Алексу хотілося б признаватися. Деян оголосив річний траур по нареченій, тобто по мені, і наша кузина Лейн не залишила його без підтримки. Вона буквально з шкури лізла, щоб довести, як сильно піклується і як завжди готова прийти на допомогу. Її турбота межувала з надмірним виявом співчуття, і в цьому було щось настільки театральне, що я починала сумніватися, чи дійсно її почуття до Деяна були щирими, чи, може, вона просто задовільняла свою забаганку.

А ще мене тривожило усвідомлення, що навіть няні Магді довелося вимовити те слово — загибель. В її вустах воно звучало, мов вирок, що розірвав нитку пам’яті. І саме вона, єдина, кого я могла назвати рідною душею в цьому світі, оплакувала мене по-справжньому — щиро, з тією гіркою ніжністю, яку не зіграєш і не сховаєш за звичним етикетом скорботи.

Ми проговорили з Алексом цілий вечір - майже до півночі, і коли світло лампи впало на наші обличчя, як останній порив того, що залишилося від дня, я раптом усвідомила, що є ще одне питання, яке я повинна була поставити, але все ніяк не наважувалася.
— Алексе, — я нарешті заговорила, ледь відчуваючи, як мої слова виражають більше тривоги, ніж я могла б собі дозволити, — моє ім'я... це вигадка?
— Ні, — відповів Алекс, його голос був спокійний і впевнений, — нам допомагає реальна дівчина, яка жила в глибині Шотландії, в одному з тих забутих сіл. Вона пішла служити в монастир, і саме там її розстригли і дали інше ім’я. Її мирське ім’я, те, з яким вона жила до цього, вона дозволила  передати тобі. Так, Мегді, стала Мелані Скотт.
— А якщо ми зустрінемо когось із родичів чи знайомих? — я не могла втримати непевність у голосі. — Що робити в такому разі?
Алекс злегка знизив плечима, ніби відкидаючи всю цю непевність одним рухом.
— Не переймайся, — сказав він, — її історія справді не весела. Родичі бачила її тільки в дитинстві, а батьки загинули, залишився лише брат. Він знає всю правду, адже вона написала йому листа, де розповіла твою історію і попросила не видавати тебе, а навпаки допомогти. Знайомих в неї мало і малоймовірно, що ви десь зустрінетесь. А ще… — він зробив паузу, ніби даючи мені час усвідомити те, що зараз прозвучить, — ти можеш мати титул. Якщо захочеш, звісно. Мелані належать землі, і якщо захочеш вступити в спадок, це буде твоїм правом.