Читати книгу - "Там, де козам роги правлять"

Міхал із сумнівом похитав головою.

— Я знаю їх. Вони не можуть придумати, як тобі відплатити за те, що врятував їй життя... Бачиш, наші люди не так легко відкривають серце, вони обережні. Але якщо вже когось полюблять, то все б йому віддали. Ти ще не знаєш мазурів...

— Може, й не знаю. Ти теж мазур, га?

— Мазур. Ну, поляк...

— Це не те саме, щось ти, Міхал, дуриш.

— От якраз і те саме! Їй-богу, це те саме...

— Ет, потім побалакаєм. На, випий. Шкода, що тільки півлітра, мені сьогодні хочеться випити... Ну, хильни вже! Не можеш без закуски? Найкраще життя. Ще якби пиво було, змішати його з малиновим соком, додати сто грамів — ото смакота...

— Ти багато пив?

— Щоб мені мати оце стільки тисяч, скільки пляшок я випив... Бачиш, горілка тягне. От і сьогодні — випили ми стільки, як кіт наплакав, а вже кортить, хочеться більше. Добре, що в мене була про запас оця посудина.

Сумно дивився на пляшку з рештками рідини на дні. Розлив її в баночки. Міхал не хотів, язик у нього вже дужо заплітався.

— Або ти друг, або ні. Пий! З тієї бурі ти тягнув мене до берега, а тепер такої ласки не зробиш? І який з тебе поляк, якщо ти горілки не п’єш, га?

Едек розсівся в ліжку, він давно не пив і тепер захмелів. Блискучими очима дивився на Міхала, який усе так же сидів за столом у тьмяному світлі димної гасової лампи.

— Міхал!

— Що?

— Нічого... Думаю, що якесь таке дурне це життя. П’єш — погано, не п’єш — іще гірше.. Я б оце випив ще і пішов би до якоїсь жіночки... Є там у Піші гарні дівчата? Є, кажеш? Ну й що ж з того, де я їх шукатиму... А знаєш, ця Віля, ну, та, що під трактор лізла, казала, що запросить нас на свята. Але всіх ми з собою не візьмемо. Підемо вдвох. Бо Метек ще мораль читатиме... Вона приїде сюди, запросить. Підемо?

— Підемо, Еден... А післязавтра в Піші теж буде вечір. Пожежна охорона влаштовує. Не хочеш біти?

Едек сів на ліжку.

— А знаєш, чудова думка. Коли це — післязавтра? От і добре, бо завтра, а, власне, вже сьогодні, я не зміг би. Об’ївся. Боже, скільки ж я всього напхав у себе! Міхал, там більше немає горілки? Жаль... Нудно. Ні горілки, ні якоїсь кицьки поблизу. Ех, спати хочеться. Підемо на той вечір, підемо...

Захропів. Міхал ще якусь мить сидів, дивився на товариша, потім стягнув йому чоботи з ніг і вкрив його ковдрою. Сам теж приліг на другому ліжку. В голові шуміло, ще б пак — стільки горілки...

Лежав, дивився на ніч за вікнами — ясну ніч, що іскрилася відблисками місячного сяйва на снігу. Час від часу трохи з жалем прислухався, як хропе Едек.

Міхал Клос зовсім не був таким наївним хлопчаком, за якого вважав його Едек. М’який характер, деяка несміливість часто викликали зневажливе ставлення до нього і навіть думку, що він — просто вайлувата нікчема. Хлопець мовчки терпів і це, рідко протестував. Прагнув жити якнайближче до людей, брати участь у їхніх справах, бути корисним і потрібним. Не любив самотності. Може, через те, що саме тоді, коли був час подумати, він бачив свою долю зовсім не в рожевому світлі.

Але разом з тим він був по-своєму упертий і наполегливий. Мріяв досягти по можливості самостійного становища в житті і хоча б у далекому майбутньому створити свою родину. Саме цього найбільше бракувало йому, невисокому, кремезному юнакові з лагідним поглядом ясних очей. І в цьому крилася його найбільша і єдина туга. Його глибока прив’язаність до Гасинця брала свій початок саме в тій щирості і сердечності, з якою ставилися лісничий та його дружина до Міхала. Усі свята він проводив у них як член їхньої родини. Лісничий ні за що не допустив би, щоб хлопець самотньо просиджував святкові години в невеликій, закуреній кімнаті на горищі будинку в Піші, де містилося районне лісове управління. Міхал цінував це ставлення і за пана Гасинця дав би й очі собі видряпати.

Тепер, прислухаючись, як хропе Едек, він думав про його недовіру до мазурів. Казав, що мазур і поляк — це не те саме. Чому? Може, тому, що деякі з них перекинулися до німців і від того падає тінь на всіх інших?

Залєський перевернувся на другий бік. Міхал прислухався. Едек дихав тепер рівніше, не так хропів, як раніше. Хай спить, це добре. Забагато випив. Та й він, Міхал, даремно стільки пив. Але як було відмовитись? Едек добре ставиться до нього, сам казав про дружбу... Тільки з отією невірою в польський характер мазурів... Коли б він знав, як багато віддав Міхал саме для того, щоб бути поляком. Відмовився від своєї родини, вислухав стільки гірких докорів...

Міхал не нарікав на свою долю, особливо з того часу, коли випадково потрапив на роботу в лісництво. Доти він був учнем у маляра, ще відтоді, як закінчив школу в Піші. Мати хотіла, щоб син мав прибутковий фах. Хлопець був здібний і незабаром опанував усі таємниці малярського ремесла. Потім уже й сам почав брати замовлення. Заробляв добре, куди більше, ніж тепер, одержуючи скромну платню лісника. Але не подобалась йому та робота — брудна, важка, з вічним запахом фарб і вапна. Хлопець змалку любив ганяти по лісі, в полі, бродити понад озерами та річками, спостерігати життя тварин і птахів. А тут він мав бути завжди в чотирьох стінах, киснути в сирості од свіжопобілених чи пофарбованих стель, стін, підлог... Допоміг випадок. Замовили йому пофарбувати кімнати районного управління. Цілий будинок — велику контору. Міхал прекрасно впорався, роботу виконав швидко і добре. Дуже здивувалися, що він узяв за все небагато грошей. Усі його полюбили — від директора до прибиральниці. Навіть панна Геня, друкарка, яка і в ньому запалила нове почуття. Але все те — уже минуле. Панни Гені давно вже немає в Польщі, вона нібито вийшла заміж і, мабуть, не пам’ятає того малярчука, який покохав її першим, наївним хлоп’ячим коханням... Словом, усі його там полюбили і не хотіли, щоб він ішов од них. А в той час небагато було охочих до роботи з низькою оплатою