Читати книгу - "Море-океан"

— Оце, — відповів серйозно Бартлбум, ставлячи перед нею скриньку з червоного дерева й відкриваючи її. — Я чекав на вас. Я чекав на вас багато років.

Художниця, простягнувши руку, різко закрила скриньку.

— Перше, ніж наша розмова триватиме, мабуть, я маю повідомити вам, професоре Бартлбуме, одну річ.

— Що хочеш, кохана моя.

— Я заручена.

— Та невже?

— Я заручилася шість днів тому з молодшим лейтенантом Ґаллеґою.

— Прекрасний вибір.

— Дякую.

Подумки Бартлбум повернувся на шість днів назад. Цього дня він приїхав з Рульцена у Кольцен, де заночував, щоб потім рушити в Альцен. Десь посеред його поневірянь. Шість днів. Шість жалюгідних днів. У дужках примітка: цей Ґаллеґа — справжній паразит, якщо ви мене розумієте, нікчемне створіння, у певному сенсі навіть отруйний. Покарання. Справжнісіньке. Покарання.

— Чи хочете зараз, щоб ми говорили далі?

— Гадаю, це вже недоречно, — відповів Бартлбум, забираючи скриньку з червоного дерева.

Дорогою, повертаючись у свій готель, професор намагався холоднокровно проаналізувати ситуацію й дійшов висновку, що варіантів усього два (випадок, варто зазначити, який повторюється з певною регулярністю, адже загалом варіантів є два, й лише зрідка три): або це лише прикра перепона, а тому йому слід викликати на дуель згаданого молодшого лейтенанта Ґаллеґу й прибрати його зі свого шляху, або це очевидний знак долі, милостивої долі, але тоді він має якнайскоріше повернутися в Голленберґ і побратися з Елізабеттою Аншер, незабутньою піаністкою. До слова, Бартлбум ненавидів двобої. Просто не терпів їх.

«Мертві фазани…» — згадав він, трохи гидуючи. І вирішив поїхати. Сівши на своє місце в найпершому ранковому екіпажі, повернув на шлях до Голленберґа. У безтурботному гуморі він добродушно й прихильно приймав вияви радісної любові, які одні за одними виказували йому мешканці Поцеля, Кольцена, Тоцера, Рульцена, Пальцена, Альцена, Бальцена й Фацеля. Милі люди, як я вже казав. Надвечір, у бездоганному костюмі зі скринькою із червоного дерева, він явився в дім Аншерів.

— Будьте ласкаві покликати панну Елізабетту, — промовив він урочисто до слуги, який відчинив двері.

— Її немає, пане. Вона сьогодні вранці поїхала до Бад-Голлена.

Неймовірно.

Чоловік іншого морального та культурного виховання, либонь, розвернувся і скочив у перший же екіпаж до Бад-Голлена. Людина слабшого психічного та нервового гарту, мабуть, кинулася б у більш сороміцькі вияви свого остаточного й невиліковного відчаю. Проте Бартлбум був чоловіком чесним і справедливим, з тих, що мають певний стиль, коли йдеться про те, як витримувати примхи долі.

Бартлбум почав сміятися.

Реготати, просто щоб аж живіт репався, аж загинався втроє зі сміху, годі було й спинити його, аж до сліз, справжнє видовище, сміх вавилонський, океанічний, апокаліптичний, невпинний сміх. Слуги в будинку Аншерів не знали вже, чим зарадити, він ніяк не вгамовувався, ні по-доброму, ні по-поганому, так і репався зо сміху, він, ніякове дійство, а понад усе — заразливе, знаєте ж, починає один, а потім і всі за ним слідом; такий закон нападу сміху, це ніби епідемія чуми, хочеш залишатися серйозним, але не можеш, невпинна річ, і нічого не вдієш; не стримувались один за одним слуги, хоч не мали з чого сміятися, навпаки, мали б занепокоїтися через бентежну ситуацію, якщо не сказати драматичну, але падали один по одному, регочучи, як божевільні, так і всцятися можна, якщо ви мене розумієте, всцятися можна, якщо не пильнуватимеш. Зрештою відвели його в ліжко. Реготав і лежачи, та ще й з яким запалом, якою щедрістю, диво, справді, схлипуючи та плачучи й задихаючись, але невпинно реготав, дивовижно, справді. За півгодини він досі реготав у ліжку. Не спинившись ані на хвилину. Слуги вже знесилилися, тікали з оселі, аби більше не чути того радісного та заразливого плачу, намагаючись утекти, животи їм боліли від такого нестримного реготу, вони намагалися врятуватись, і це зрозуміло, адже це вже обернулося на питання життя та смерті. Неймовірно. А відтак раптом Бартлбум без попередження спинився, мов механізм, який затнувся, несподівано ставши серйозним, розвернувся й, зловивши слугу, який був напохваті, дуже серйозно в нього спитав:

— Бачили скриньку з червоного дерева?

Той, мабуть, не вбачав у ній користі, тому віддав.

— Ось вона, пане.

— Гаразд, я вам її дарую, — мовив Бартлбум і нумо знову реготати, як схиблений, ніби хтозна-який смішний жарт розповів, найсмішніший у своєму житті, найвеличніший, такий собі жартовище. Як почав, так і не переставав.

Прореготав усю ніч. Не лише для слуг із будинку Аншер, які тепер бігали з ватою у вухах, цей випадок доймав усе тихе містечко Голленберґ, адже, певна річ, регіт Бартлбума виходив за стіни означеного будинку, приємно розлітаючись у нічній тиші. Про сон годі й говорити. Залишатися серйозними — то вже було немало. Дійсно-бо, спочатку вдавалося зберігати серйозність, навіть зважаючи на надокучливий галас, але потім здоровий глузд швиденько сходив нанівець і розносилася бактерія сміху, невпинно, поглинаючи всіх посполу: чоловіків, жінок, дітей і поготів, справді всіх. Як епідемія. Траплялися домівки, у яких багато місяців уже ніхто не сміявся, забувши, як це й робиться. Люди, що потопали у своїй злості й убозтві. Не дозволяючи собі такої розкоші, як усмішка, місяцями. А тієї ночі, регочучи всі укупі так, що аж животи репалися, небачене донині явище, вони насилу впізнавали одне одного, бо поспадали маски їхнього вічного смутку, ринув їм в обличчя злий регіт. Одкровення. Віднаходиш смак до життя, побачивши, як один за одним запалюються вогники в тому містечку, чуючи, як обвалюються будинки від сміху, ніби перехилилася саме тієї ночі велика бочка колективного одностайного терпіння, і за здоров’я всіх злиднів затопилося все містечко священними ріками лихого реготу. Такий концерт зачіпав за живе. Диво. А Бартлбум диригував цим хором. Це, так би мовити, була його мить. І він диригував, як справжній майстер. Пам’ятна ніч, присягаюсь. Можете розпитати. Страхопудом буду, якщо вам не скажуть, що то була пам’ятна ніч.

Та одначе.

У перших світанкових променях угамувався. Бартлбум, я маю на увазі. А відтак поволі й усе містечко. Припиняли поволі сміятися, а потім й остаточно стихли. Як прийшло, так і пішло. Бартлбум попросив поснідати. Певна річ, через таке діло він страшенно зголоднів: непроста ж бо річ — реготати так довго та ще і з таким запалом. Що ж до здоров’я, то на око Бартлбум мав його хоч на продаж.

— Добре, як ніколи, — запевнив він делегацію міщан, які, відчуваючи певну вдячність і сповнені цікавості, прийшли дізнатися про його здоров’я. Безперечно, така була йому доля потоваришувати з місцевим людом. Із жінками в нього вже все пішло коту під хвіст,