Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Я знала — він не кидає слів на вітер. Я знала — він доб’є. Він зітре цю гниль з лиця свого світу… і врятує мій.

Він стояв переді мною — мовчазне втілення війни, бурі й таємниць. Ґлейв. Моє божевілля. Мій біль. Моя невпевненість. Я дивилася на нього, ще в шоці від того, що він справді прийшов. Що вирвав мене з пекла. Що його меч прибив цих смердючих потвор. Він тут. Чи це щось означає? Чи просто почуття обов’язку? Може, його привела сюди магія, цей дурнуватий дар, це кляте тавро, якого я не просила? Я боялася спитати. Боялася дихати. А він… він дивився на мене. Уважно. Довго. Ніби намагався розрізати мене поглядом на шари — плоть, страх, сумніви, надію. Його очі були холодні, майже безжальні, як сталь, але десь у тій крижаній глибині тлів вогонь — мимолітний, як спалах полум’я вночі.

Він не кинувся мене обіймати. Не впав переді мною навколішки. Ні, він просто стояв. І дивився. І цей погляд — владний, жорсткий, як у мисливця, що нарешті знайшов свою здобич, — раптом став дивно ніжним, тягучим, наче рука, яку не наважуєшся простягнути. Моє серце забилося сильніше, дурніше, як у дівчини. Невже… мені не байдуже? Невже я не просто випадкова піша у його світі магії, битв і крові? Чи я досі просто зручна, позначена, обрана пророцтвом і зв’язком?

Він зробив крок ближче. І на мить, коротку, як блискавка, я побачила в його погляді щось більше, ніж обов’язок, ніж лють. Він нахилився — не різко, не владно, а ніби стримуючи якесь хижакове нутро — і торкнувся моїх губ. Холодною рукою провів по щоці. А потім поцілував.

Це був не ніжний поцілунок. Ні. У ньому була злість, біль, лють за все, що зі мною зробили. Але під цією бурею — ніжність. Глибока, вперта, як коріння дерева, яке не звалить жодна буря. І я подумала — якщо це магія, то нехай буде магія. Нехай вона скувала нас ланцюгами, якщо це означає, що він ось так буде стояти між мною і болем. Що він ось так буде приходити. Рятувати. Дивитися. Цілувати.

Його губи були гарячими, як саме сонце, а руки тремтіли. Я відчувала, як він стримує себе. Як не дозволяє гніву вирватися, поки я поруч. Поки я ціла. Він забрав мене на свій драккар. На ньому все було інакше.

Магія, кажеш? Ну, магія. Тепла вода. Гаряча ванна. Клянуся, я думала, що потрапила до раю. Я прала свій одяг, відмивала себе до скрипу і, сидячи в теплі, нарешті дозволила собі заплакати. А потім розсміялася. Ну так. Чудова в мене пригода. Викрали в рабство, врятували в бою, і тепер з мене зчищають руни. Де мій чай і пиріг? Де кіт? Щоб усе як годиться.

Але найбільше я думала про Ґлейва. Про те, як він дивився на мене. Наче я — останнє полум’я в його ночі. І я зрозуміла: я досі тут. Жива. Ціла. І закохана по самі вуха.

Ото дурепа.