Читати книгу - "Потраплянка для Нортундця , Анжеліка Вереск"

Розділ 24
Варвар на горизонті

Я лежала на м’якій шкурі в каюті драккара, втупившись у стелю, і намагалася осмислити все, що сталося.
Ну звісно. Класичний вівторок у моєму житті: спершу тебе викрадає якась підозріла компанія, потім тебе морально принижують і возять у мішку морем, а тоді тебе рятує напівголий варвар — точнісінько такий, якого ти малювала у своїй уяві, надихаючись найкращими зразками фентезійних романів.

Логічно. Що тут сказати. Привіт, нова реальність.
От би показати це моїм подружкам з універу. «Дівчата, пам’ятаєте, як я вічно читала любовне фентезі й марила про брутального рятівника? Так ось — воно спрацювало!
Щоправда, з бонусом у вигляді викрадення, принижень, тортур і повної втрати орієнтації у просторі й часі».

Я закотила очі, згадавши ту огидну компанію, що витягла мене тоді з трюму й кинула на палубу в кайданах.
Боги, чому завжди саме виродки займаються работоргівлею? Невже не можна було знайти хоча б одного з почуттям стилю, манікюром і повагою до особистих меж? Або хоча б щоб не тхнув, як тухлий морж.

А Тільда… та ще стерва. Якби мене попросили намалювати портрет заздрості — я просто заплющила б очі й згадала її. Гладеньке волосся, зневажлива усмішка й тон, ніби я в неї позичила королівство.

Я була, мов у поганому романі... ні, в хорошому. Навіть у надто хорошому. Тільки от забулася одна деталь — у любовних фентезі героїню зазвичай рятують трохи раніше, ще до квесту «виживи приниження і не збожеволій». Типу, її трішки там схопили, вона поплакала деньок, а потім герой у сяючих обладунках зарізав усіх поганців, подарував квіти й… вуаля — кохання.

А в мене? А в мене викрадення, біль, приниження, бруд, розбите зап’ястя й легка психотравма у подарунок.
Ну і Тільда, зла як отрута, що ідеально підходить радше до трилера, ніж до лавсторі. Їй би ножа в руку й сюжет про помсту — і вона спокійно могла б стати антагоністкою будь-якої екранізації. Та ще гадюка. Особлива подяка їй і її «родині».

Я зітхнула й перекотилася на бік. Спокійне погойдування корабля діяло заспокійливо. Саме корабля, не Глейва. Хоча... з Глейвом теж було складно.

Мій мозок, вихований XXI століттям, усе ще пручався проти того, як легко я здалася на милість почуттів до якогось мужика з іншого світу. До варвара, між іншим. Красивого, сильного, небезпечного… з такими руками, що навіть моя логіка починала витанцьовувати ча-ча-ча.

Та я ж не дурна! Я ж романи читала, я знаю, як воно працює!
Спочатку ти думаєш, що він просто грубуватий тип, потім — що він глибоко поранений красень, а потім — оп! — і ти вже народжуєш від нього дітей десь у хатині з видом на захід сонця.

Усе логічно. Тільки от в книжках не пишуть, як насправді боляче, коли тебе хапають, як гидко від криків, як важко дихати від страху.

Я здригнулася й різко сіла. Досить самокопання.

Вибравшись із затишної каюти, я ступила на палубу. Свіже повітря різко вдарило в обличчя, прогнавши залишки сну й туманних думок. Сонце котилося до горизонту, золотячи воду, а вітрила співали грізно й гордо. І — мов у сповільненій зйомці — я побачила Його.

Глейв стояв біля борту, мов зійшов з обкладинки «Саги про вперту полонянку та її рудого повелителя». Його довге мідне волосся розвівав вітер, а візерунчаста шкіряна броня щільно облягала широкі плечі. На зап’ястях виблискували металеві наручі, а пояс із мечем виглядав майже декоративним — навряд чи хтось наважився б на нього напасти.

Він стояв, спершись на край палуби, ніби позуючи самому морському вітру. Усе в ньому — від легкої щетини до важкого погляду — волало: «Небезпечний. Не чіпай. Або чіпай, але на свій страх і ризик». Чесно? Я б ризикнула. Навіть з урахуванням усього. Особливо — з урахуванням.

Коли він повернувся й зустрів мій погляд, щось клацнуло всередині. Цей погляд — як дотик. Теплий, уважний, трохи хмурий, ніби він перевіряв, чи вся я ціла й у якому стані моя душа.

Він крокнув до мене — повільно, але неминуче, як хвиля.
— Як ти себе почуваєш? — запитав він низьким, захисним голосом, здатним розтопити айсберг.
— Ну… — почала я, почухавши потилицю. — Якщо коротко: тіло ціле, мізки, здається, на місці, внутрішній голос пищить, що я у ролівці, а шлунок вимагає моральної компенсації у вигляді чогось солоденького.

Він хмикнув, куточки губ ледь здригнулись.
— Ми можемо усамітнитися… — промовив він, і я одразу закашлялась.
— Щ-що? — мої очі стали розміром з тарілки.
Він тихо засміявся.
— Для розмови, Міє. Лише для розмови.
Ага. Звісно. Для розмови. Ну-ну. А я, значить, вірю.

…

Ми усамітнились у невеличкій кімнаті на кормі корабля. М’яке світло ілюмінатора малювало на його обличчі тіньові візерунки. Він сів навпроти, міцний, мов скеля, і заговорив:
— Я знав, що з тобою щось сталося. Відчув майже одразу. Шлюбна мітка… це не просто символ. Вона зв’язала нас, і я відчував твій біль.

Я застигла. Його голос був спокійний, але під ним ховалося щось небезпечне.
— Коли ти зникла, я… — він стиснув кулаки. — Спершу ми знайшли тіла. Мої охоронці… їх убили. Я не міг повірити. Слід обірвався. Але потім…

Він заплющив очі на мить.
— Я вловив спалах страху. Мовби мене вдарили в груди. Тоді я зрозумів — ти жива. І тобі боляче. Ми кинулись навздогін. Я спалював години, проклинаючи все на світі за свою повільність.

Він підвівся, підійшов до ілюмінатора й продовжив:
— Ми перехопили слід. Ті, хто продав тебе… колись були моїми людьми. Колишні охоронці. Зрадники. Я вирвав з них усю правду. Вони везли тебе на південь. На ринок. До работоргівців. Покидьки. Я наказав: Тільду — схопити. Її батька — також. Їхній дім — під нагляд. Усі, хто знав — під арешт.
— А драккар?.. — тихо спитала я.
Він знехотя посміхнувся, без радості:
— Я наказав спорядити драккар. Щоб встигнути — посилив його магією. Кожне вітрило, кожна дошка — під чарами. Він мчав по хвилях, як звір, що прагне крові.