Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Ранок у лісі був іншим. Не як у селі, де світанок приходив з півнем і димом із коминів. Тут усе пробуджувалось мовчки: свіже повітря протікало крізь щілини в вікнах, сонце крадькома торкалося стін, а десь неподалік по гілках перебігала білка, що скидала на землю перші шматки снігу.

Марта прокинулась у старій хатині, притулившись до дерев’яної стіни. Вона не одразу згадала, де вона. Але коли побачила футляр скрипки поруч — усе повернулося. І Андрій, який спав, загорнутий у стару ковдру біля печі. І вчорашній вечір. І тиша, яка зцілює краще, ніж будь-які слова.

Вона підійшла до нього, сіла навпроти. Дивилася довго, вдихаючи це рідкісне відчуття — спокою поруч із іншим серцем.

Андрій прокинувся, відчувши її погляд.

— Як ти?

— Тепліше, ніж думала.

Він усміхнувся. І не питав нічого.

Сніданок був простим: сухарі, яблука, чай із термоса. Але між ними було щось значно багатше — розуміння. Вони обоє знали: сьогодні має прозвучати щось, чого вони ще не грали. Не тому, що не могли. А тому, що ще не були готові.

Коли сонце вже піднялось над верхівками дерев, вони вийшли з хатини. Скрипку взяли з собою. Як компас. Як обітницю.

На галявині було тихо, але не порожньо. Вітер грайливо піднімав листя, небо ясніло. І саме тут Андрій відкрив свій зошит.

— Це... нове? — запитала вона.

— Ні. Це — усе старе. Але... переписане. З тобою.

Він сів на пень, поставив ноти перед собою, глянув на неї.

— Хочеш спробувати?

Вона кивнула. І в її очах не було сумніву.

Перші ноти були прості. Знайомі. М’які. Але з кожним тактом щось у них наростало — як пам’ять, що повертається в повну силу. Їхні пальці рухались у повному злитті. Жодного сумніву. Жодного промаху. Лише один акорд на двох.

Коли музика затихла, вони не одразу підняли голови. Їм було потрібно час — не щоб віддихатися, а щоб дозволити всередині заспокоїтись тому, що щойно народилось.

— Це... ми? — спитала вона.

— Це — ти. Але разом зі мною.

— Тоді ми більше не розірвані частини, — мовила. — Ми... спільна тема.

Він усміхнувся. Вперше за довгий час — так легко, без ваги на серці.

— Я хочу, щоб ми повернулись, — сказала вона. — Не ховались. Не втікали. Я хочу, щоб нас чули. Навіть якщо нам доведеться розпочати все знову.

— Ми вже розпочали, — відповів Андрій. — Цей акорд — наш фундамент.

І того дня, посеред лісу, з нотою на вустах і пальцями на струнах, вони вперше відчули: музика — це не лише шлях. Це — спільний дім.