Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Повернення до села було тихим. Не було музики, не було зустрічей біля хвірток чи схвильованих запитань. Лише втомлений день, що тягнувся в золото-русявому світлі, й подихи природи, яка не питала, де вони були. Вона просто чекала.

Андрій і Марта увійшли до філармонії мовчки. Пил на підлозі, недопита чашка, що так і стояла на підвіконні, — усе залишилось, як вони покинули. Але повітря стало іншим. Насиченим — болем, пережитим, очищеним.

Вони не одразу сіли до інструментів. Спершу — розкладали речі, прибирали, варили чай. Як двоє людей, що повертають життя у покинуту оселю. Кожен рух — дрібна перемога над порожнечею, що оселилась у цих стінах за їхню відсутність.

І лише ввечері, коли світло лампи розм’якшило контури, а вогонь у печі лагідно потріскував, Марта сказала:

— Ми мусимо це зробити.

— Що саме?

— Розповісти все. Вперше. Одне одному. Без прикрас.

Він кивнув. І поставив свій стілець навпроти її.

Вона почала першою. Голос був рівним, спокійним. Але за кожним словом — глибина.

— Коли мені було десять, мама сказала: “Ти маєш бути кращою за мене. Бо я — слабка.” Я не знала, що це значить. Але тоді ж вона зникла на кілька днів. Пішла в ліс. Я думала, вона не повернеться. І тоді вперше взяла до рук скрипку. Не щоб грати. А щоб не плакати.

Він слухав, не перебиваючи. Її сповідь текла, як повільна ріка.

— Я виросла з думкою, що музика — це броня. Що вона врятує. А насправді... вона лише ховала мене. Від болю. Від себе.

Він нахилився, поклав руку на її долоню.

— А ти знаєш, — почав він, — я навчився грати, бо не міг говорити з батьком. Він ніколи не слухав. Мовчав або наказував. Я вивчав фрази Моцарта, Брамса, щоб сказати через них те, чого не міг сказати словами. Але так і не встиг. Він помер. А я грав для могили. П’ять років.

Вона стискала його пальці.

— Ми обидва грали для тиші, — сказала.

— Але зараз ми можемо грати одне для одного.

Того вечора вони вперше зіграли не музику. А спогади. Всі ті фрагменти, які носили в собі роками. Болі. Провини. Мовчання. І кожен звук був не витвором, а звільненням.

Коли вони закінчили, філармонія була наповнена не нотами — правдою. Її запах, її тиша, її краса.

І Андрій, дивлячись на Марту, подумав:

— Це була не репетиція. Це була рапсодія втрат. І тільки пройшовши її — ми змогли стати собою.