Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

На подив доктора Гатца, коли він повернувся, Генрі Манн стояв на колінах.

— Мені шкода. Вибачте, що наважився вдарити вас. — Він низько схилив голову під схвальне мовчазне кивання Дональда. — Переляк за брата затуманив мої очі, і я повів себе агресивно та нерозсудливо.

Спочатку Конрад мовчки стояв, міцно стискаючи папери, які приніс. Але потім сказав:

— Не можу повірити, що порода Маннів здатна приносити глибокі вибачення. На тебе добре вплинули гени Джин і наявність брата.

Ховаючи у вусах усмішку, Генрі вирішив нічого не говорити. Він поважав батька, але більше не обожнював і не боготворив. Останні дні дали зрозуміти, що Генрі Бертольд і Генрі Георг, хоч і були Маннами — вони були різними людьми.

І Генрі-молодший не збирався повторювати життєвий шлях свого батька — це занадто рано звело того до могили.

— Що ж, — лікар простягнув руку, пропонуючи допомогти Генрі підвестися з колін. — Конрад Вільям Гатц. Я був знайомий з твоїм батьком.

— Знаю. Містер Сінклер розповів. — Посилався на Атласа Генрі і підвівся на ноги. Тепер він дивився на лікаря покірно і серйозно.

— Добре. — Просто відповів він, помітивши зміну в поведінці Манна-молодшого. Він нишком глянув на Дональда. Молодий чоловік виглядав погано, але на його блідому обличчі з'явилася слабка усмішка, яка досягла його світло-сірих, майже блакитних очей. — Мене цікавить лише одне — Атлас справді твій хрещений батько?

Генрі почухав потилицю:

— Не думаю, що я хрещений...

— Гм... Джин була віруючою. Але, мабуть, твій батько зламав усі її цінності і моральні бар'єри. — Він фуркнув. — Не те, що я повинен говорити його синові.

— Але я й син своєї матері теж. Я не знаю всієї їхньої історії, і ніхто мені вже не розповість.

— Запитай батька.

— Його поховали три дні тому.

Конрад насупився:

— Вірно. Атлас згадував. Що ж, тепер ти сирота.

— У мене є Дональд. Тому я турбуюся про нього.

— Боїшся залишитися сам?

— А? — Генрі здивовано підняв брови. Він ніколи про це не думав. Було звично існувати на самоті, але знати, що хтось і десь все ще пам'ятає про нього. Він раптом подумав, що це дуже страшно — залишитися зовсім самому у порожньому світі, де ніхто і ніколи не дозволить йому покласти голову на коліна і не стане перебирати його волосся. — Ні, я... Невже можна говорити про мене, коли мова про здоров'я мого брата?

Дональд із кушетки фуркнув.

Чоловіки подивилися на нього.

— Я знаю, що все погано. Я просто хотів, щоб брат. — Він раптом наголосив на останньому слові. — Провів зі мною останні дні.

— Дональде. — Конрад розгорнув папери і втупився в них стурбованим поглядом. — Ви знаєте, що я думаю, що ваша ситуація не така погана, як вам здається?

Серце Дональда пропустило удар.

— Що це означає? Док, що? — Зхвильовано запитав Генрі.

— Я хочу зв'язатися з директором лікарні в Нью-Йорку. Він проводить операції з видалення селезінки при лейкемії. Я опишу йому ситуацію, і якщо він зможе, то прийме, щоб особисто провести огляд. Якщо все складеться вдало, то ще рік, може бути більше — вам можна буде обіцяти.

— Не треба. — Він втомлено махнув рукою. — Я й без того прожив так вісім років. Більше не треба. Я втомився від цих ниючих болів. Хочу піти.

— Ти збожеволів! — Скрикнув Генрі і схопив Дональда за руку. — Док, дізнайтеся у вашого знайомого — чи можна привезти Дональда на огляд!

Конрад склав руки за спиною:

— Дональде. Ви зробили таку велику роботу. Ви прожили з лейкемією, від якої помирають протягом кількох місяців — вісім років. Ви не можете здатися просто зараз. Але. — Він стиснув губи і зітхнув. — Якщо це ваш остаточний вибір — то тиснути я не можу.

— Що?! Ні! — Обурився Генрі і трохи сильніше стиснув пальці Дональда. — Ти не можеш відмовитися від шансу!

Дональд мовчав, зважуючи:

— А які шанси пережити операцію?

— Низькі. — Чесно визнав доктор Гатц.

— Я поки не згоден. Я ще хочу пожити.

— Ти хочеш жити і хочеш померти одночасно?! Дональде! — Генрі відпустив його руку, нахилився над ним і схопив за плечі, потрясши. — Я не маю права вирішити за тебе, але я вирішив, що ти будеш жити. Якщо ти не знаєш, чого хочеш — я знаю за тебе краще.

Дональд остовпіло подивився на нього, потім повернув голову до Конрада, пальцем вказуючи на Генрі:

— Не слухайте його, докторе. Він не має прав вирішувати за мене.

Доктор Гатц кивнув:

— Що ж, тоді у вас є деякий час подумати про те, що ви збираєтеся робити чи не робити в майбутньому. Я залишатимусь тут, на території військової бази, але вам не можна тут бути довше. Тож, напишіть мені листа — я дам вам марку.

— Дональде, погодься негайно. — Прошипів Генрі, схилившись над його вухом.

Він лише відмахнувся, як від нав'язливої дзижчачої бджоли.

Конрад покликав медсестру і вийшов на кілька секунд.

— Ти не можеш мене змусити. — Дональд подивився на Генрі. — Не тобі лягати під ніж. А раптом я помру під час операції, а без неї проживу ще чотири місяці?

— То ти мені не відповів. Ти хочеш жити чи хочеш померти? — Ногою він підсунув до себе стілець ближче. — Поки є час і твоя надія жива — можна спробувати.

— Я не хочу жити у вічному болю, і швидкої смерті я теж не хочу. — Не став кривити душею Дональд.

Генрі хотілося сказати, що тоді треба бути сміливим і боротися. Але він не знав того болю, з яким справлявся Дональд. Він ковтнув невимовлені слова і подивився на його бліде обличчя із запалими очима, під якими накопичилися чорні кола:

— Живи як умієш. Я буду поруч.

Дональд не повірив власним вухам і очам. Він навіть зняв окуляри, витер їх краєм футболки і знову надів на ніс. Генрі виглядав відчайдушним у своїй покорі.

— Тебе так зламали вибачення доктору Гатцу?

У цю мить двері тислись, і Конрад повернувся з конвертом, повним марок — медсестра відсипала від усього серця.