Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

— Якщо один лист загубиться — інші дійдуть. — Він уперше по-доброму усміхнувся, віддаючи конверт, чомусь Генрі.

— Дякую. — Дональд м'яко і вдячно кивнув. — І ще раз вибачте за агресію Генрі. Ми провели разом мало часу, щоб він навчився джентльменській поведінці...

— Взагалі-то, як військовий лікар — я мав би вміти відповісти. Мабуть, постарів. — Хмикнув він. — Втім, хтось вже і зовсім віддав душу Господу. — Він ледве стримав пробиваючуся усмішку.

Якщо в Манна-старшого і був ворог — то це той, хто до помилок був його другом.

Розійшлися з доктором Гатцом вони на мирній ноті. Прощення, яке прийшло через роки і полегшило душу кожного — ось із чим вони йшли.

Як особливих гостей, їм подали пізній сніданок у їдальні для військових. Це було неймовірно смачно, адже на язику раптом затанцювала жага до життя: омлет з шинкою і сосисками, ложка тушкованої картоплі і по половинці консервованого персика. Генрі пив каву, поки Дональд із задоволенням відкинувся на стілець і гладив свій повний живіт — він давно не їв із таким апетитом.

— Містер Сінклер сьогодні відвезе нас до мисливського будиночка. Далі пішки, до нашої машини.

Дональд кивнув:

— О котрій?

— До вечора, до сутінків маємо дістатися до іншого краю лісу.

— Тоді у нас є час прогулятися... — Протягнув Дональд.

— Наче в тебе є сили. — Генрі незадоволено цокнув язиком.

Дональд відчув іронію в його голосі, але рішуче проігнорував. Він закатав рукав футболки і зігнув у лікті перев'язану руку, з якої брали кров для аналізів. Він напружив м'яз:

— Я бадьорий і повен енергії. Почуваю себе чудово і точно хочу пройтися.

— Куди? Тут військова база, ми не можемо пересуватися надто вільно. — Генрі все ще не вірив словам Дональда.

— Я знайшов підлісок недалеко від трейлера, де ми ночували. Поки ти вчора говорив із містером Сінклером, я встиг дещо вивчити.

Здивований Генрі високо підняв брови:

— Як такий пройдисвіт як ти, збирається помирати? Цікавість штовхає тебе відкривати світ навіть у такому жалюгідному стані.

— Що ж, — Дональд раптом широко усміхнувся. — Можливо, доктор Гатц правий, і все справді не так погано.

Генрі раптом залишив чашку з недопитою кавою і наблизився до Дональда, ледве не лігши на стіл:

— Так? І що ж ти тоді збираєшся мені показати?

Це навіть підліском було складно назвати: три кущі бузку, що сховалися в тіні двох акацієвих дерев. Приголомшливі квіткові аромати змішувалися у теплому повітрі, пронизаному рідкісними променями сонця, що просочувалися крізь щільні хмари.

Пил літав у повітрі, осідаючи на кожній гарній пелюстці. Але дерева продовжували вперто цвісти.

Дональд підійшов до кущика бузку ближче і двома пальцями взявся за тонку гілочку, кілька разів струсивши в повітрі, він допоміг рослині очиститися лише від верхнього шару нальоту.

— Спробуймо ось так. — Генрі раптом дістав із кишені флягу. — Вчора містер Сінклер віддав — вона іменна, дивись. — Він вказав на ініціали "Г.Г.Манн", вибиті на сріблястій поверхні. — Фляга батька.

Дональд кивнув. Він розумів, що залишатися сином своїх батьків — це честь і частина життя, яка ніколи не буде стерта з пам'яті Генрі.  Так само як він ніколи не зможе забути ту крихітну білу кімнатку, медичне крісло і дроти, підключені до його голови.

Генрі почав акуратно лити воду на суцвіття — краплі роси застигали на них лише на мить, щоб скотитися вниз і забрати з собою весь бруд, перетворюючись лише на минуле.