Читати книгу - "Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder"

Атлас висадив їх на невеликій лісовій галявині неподалік від мисливського будиночка:

— Звідси пішки легко дістанетесь — стежка витоптана. Звідти вже самі знайдете дорогу до своєї машини. — Він простягнув руку, віддаючи Генрі ключ від будиночка. — Тепер це твоє.

Генрі зігнув пальці, закриваючи руку в кулак:

— Дякую, містер Сінклер. Я цінуватиму час, який ви нам приділили.

Атлас поплескав його по міцному плечу, потім простягнув руку Дональдові:

— Сподіваюся, ти зможеш почувати себе краще. — Вони міцно потиснули один одному долоні.

— Сподіваюся, ви ще довго не будете змушені приїжджати на мій похорон. — Пожартував Дональд.

Остаточно попрощавшись, Генрі і Дональд поплелися до будиночка. Ця дорога справді була набагато коротшою за ту, що вела від дороги, де вони залишили свою машину, до будиночка.

— Невже немає прямої магістралі від села до села? Усі пробираються через ліс? — Здивовано запитав Дональд.

— Звичайно є. Ніхто б не вигадував шляхи, що пролягають лише через ліс. Просто тоді треба зробити крюк, щоб знайти нашу машину. — Пояснив Генрі. — Залазь. — Коли почувся шум мотора, що поступово почав віддалятися, Генрі зігнув ноги в колінах і трохи присів, пропонуючи Дональдові залізти йому на спину. — Давай, чого завмер?

— Я не так погано себе почуваю.

Почувши від лікаря, що його стан не здається таким безнадійним, він справді чомусь підбадьорився. Щось всередині переключилося і раптом захотілося впитати всі соки цього радісного, яскравого життя.

Дональда потягнуло до квітів і сонячного світла, до роси, до кожного дерева — хотілося обняти стовбур і кричати на всю горлянку від радості.

Генрі насупився, але нічого не сказав. Він узяв Дональда за руку і повів за собою, першим пробираючись вперед по м'якій, пухкій землі.

Дійшовши до мисливського будиночка, їхні думки розділилися:

— Підемо по зарубках, може, рюкзак ще в лісі. — Запропонував Дональд.

— Ідемо тією дорогою, що ми загубили минулого разу. Вона явно буде коротшою. Ти ж пам'ятаєш ту дорогу?— Генрі піднявся на ґанок будинку і поклав ключ під килимок. — Навіщо знову проходити довгий шлях, рухаючись по позначкам, якщо можна піти трохи коротше. — Повертаючись, він зупинився прямо перед Дональдом і двома пальцями підняв його підборіддя догори. — Чи ти не пам'ятаєш дорогу?

Дональд скривився, зітхнув і зізнався:

— Мені здається, що я зараз не зможу знайти той шлях, яким ми ходили з твоїм батьком.

Генрі стиснув губи.

— Ти брешеш мені, тому що все ще хочеш знайти рюкзак? Чи не варто відмовитися від витрати часу на пошуки?

— А куди ми поспішаємо? – Дональд упер руки в боки.

— То ти мені збрехав?

— Ні. — Обурено відповів він, підвищивши голос. — Але раз я й без того не пам'ятаю дорогу, то може, проходячи старим шляхом, ми ще й рюкзак знайдемо? — Він високо підняв брови.

Генрі не дуже вірив його словам, але вирішив не сперечатися.

Як би Дональдові не хотілося знайти рюкзак — він говорив правду — після того, як вперше загубився, здавалося, вже й не міг пригадати старого шляху.

— Цей будиночок треба продати, — пробурмотів він.

— Ні. Ми його полагодимо і прокладемо дорогу, що веде прямо від батьківського особняка. Буде у нас літня резиденція і зимова. — Генрі почав сміятися, витираючи тильною стороною долоні куточки очей, у яких зібралися сльози.

— Ти серйозно?

Генрі зупинився. Заплутавшись у власних ногах, Дональд наштовхнувся на нього і встромив ніс у широку спину.

— Ні. Але найближчий рік не продам. Де ти збираєшся відновлювати здоров'я після операції?

— До чого ти знову це говориш? — Втомлено запитав Дональд.

— Я наполягаю на операції. — Він хотів погладити своїм пальцем тильну сторону долоні Дональда, але той вирвав руку.

— Собі зроби.

Від будиночка вони йшли, не торкаючись один одного, образившись сопіли й дивлячись у різні боки. Генрі рухався по зарубках на деревах, а Дональд крутив головою на всі боки, хитаючись на вузькій стежці.

— Годі! — Гукнув Генрі, зупинившись і вдаривши кулаком у дерево. — Ти взагалі не дивишся на дорогу! — Він повернувся обличчям до Дональда й схрестив руки на грудях.

— Ти ж дивишся. Мені не треба. — Підколов Дональд і раптом округлив очі. — О! — він показав пальцем кудись за спину Генрі. — Рюкзак!

Генрі обернувся. На невеликій галявині біля поваленого дерева справді лежав знайомий рюкзак.

— Справді, — Генрі трохи охолов й почухав потилицю. — Я ж казав, що ведмеді не їдять рюкзаки.

Вони підійшли ближче. Ось їхні залізні кружки й фляги з водою, усередині все перерите так, як і залишав Генрі. Запечатані консерви й додатковий одяг. Окрім того, що рюкзак промок і покрився брудом — це був цілком їхній рюкзак.

Дональд першим узяв рюкзак, збираючись навантажити його собі на плечі.

— Я понесу. — Генрі схопився за лямку й потягнув на себе разом із Дональдом, який вчепився, як лісовий кіт, і не збирався відпускати.

— Ти вже один раз носив.

— Я буду уважнішим.

— Краще шукай дорогу додому.

— Я можу впоратися й з тим, і з цим.

Дональд поліз у внутрішню кишеню своєї щільної сорочки. Він дістав зім'ятий аркуш і розгорнув його:

— А це? — Він повернув аркуш обличчям до Генрі. — Розрахунки Вілкоксона з області непараметричної статистики.

Генрі стиснув губи й підійшов ближче:

— І що це? Навіщо? Я вже дивився, його критерій пройшов практичне застосування.

— Але до мене звернулися з Вашингтона. Це недостатньо ідеально. Я дивлюся на цей аркуш уже кілька тижнів. Тут багато проблем, але я не знаю, з чого почати.

Генрі раптом усміхнувся:

— То ти просиш моєї допомоги? — У прищурі Генрі з'явилися дражливі іскорки, але він стримав криву усмішку.

Дональд раптом знизав плечима й сів на повалене дерево, закинувши ногу на ногу.