Читати книгу - "Ловець снів"

Генрі, Джонсі та Піт уважно слухають Бобра, який каже, що, коли вони приїдуть до «Діри», їм обов’язково треба буде спуститися в Ущелину, тому що саме туди заходить велика дичина — там ростуть кущі, які цим тваринам подобаються. «Ми з батьком мільйон разів бачили там оленів», — каже Бобер, і застібки-блискавки на його старій байкерській куртці на знак згоди побрязкують.

Вони сперечаються про те, хто вполює найбільшого оленя і в яке місце найкраще поцілити, щоб убити його одним пострілом і щоб він не мучився. («Тільки мій батько каже, що тварини не мучаться так, як люди, — говорить Джонсі. — Він каже, Бог зробив їх такими спеціально, щоб ми могли на них полювати».) Вони сміються, сперечаються про те, кого першого знудить, коли прийде час тельбушити здобич, а академія йолопів залишається все далі й далі позаду. Попереду на їхньому боці вулиці маячить квадратна будівля з червоної цегли, у якій колись заробляли гроші брати Трекери.

— Якщо хто й проблюється, то не я, — заявляє Бобер. — Я бачив оленячі кишки мільйон разів, і мене вони не колишуть. Пам’ятаю, одного разу…

— Гей, хлопці, — раптово перериває його Джонсі збудженим голосом. — Хочете побачити піхву Тіни Джин Шлоссінґер?

— Хто така Тіна Джин Слопінґер? — запитує Піт, заінтригований. Розглядання будь-якої піхви для нього — чудова ідея. Він завжди розглядає батькові «Пентхауси» та «Плейбої», які той зберігає в майстерні за великою коробкою з інструментами. Піхва — це дуже цікаво. Від її вигляду стояка в нього не буває, бажання не виникає, як від голих цицьок, але, він підозрює, це тому, що він ще дитина.

А піхва й справді цікава штука.

— Шлоссінґер, — сміється Джонсі. — Шлоссінґер, Пітецький. Шлоссінґери живуть за два квартали від мене, і… — Він несподівано замовкає, бо в нього виникло одне дуже важливе запитання, відповідь на яке потрібно дізнатися негайно. Він розвертається до Генрі. — Шлоссінґери — євреї чи республіканці?

Тепер уже Генрі сміється з Джонсі, але без злоби.

— Вважаю, теоретично вони можуть бути і тим, і тим водночас… Або ні тим, ні тим.

Генрі говорить не «мабуть» або «я гадаю», а «вважаю», і це справляє враження на Піта. Це звучить страшенно розумно, і він подумки дає собі команду відтепер тільки так і говорити: «вважаю — вважаю — вважаю». Проте в душі знає, що забуде, бо він один із тих людей, які приречені все життя казати «мабуть».

— Гаразд, у дупу релігію та політику, — каже Генрі, все ще сміючись. — Якщо в тебе є фотографія з Тіною Джин Шлоссінґер, яка показує, що в неї між ніг, я хочу її побачити.

Бобер тим часом помітно розхвилювався: щоки полум’яніють, очі горять, і він навіть вставляє до рота нову зубочистку, не закінчивши стару й наполовину. Блискавки на його куртці (куртку цю років п’ять носив брат Бобра, коли фанатів від Фонзі[45]) дзвенять швидше.

— Вона білявка? — питає Бобер. — Білявка-старшокласниця? З відпадною фігурою й отакенними буферами? — Він підносить руки до грудей, показуючи розмір. Коли Джонсі з посмішкою киває, Бобер повертається до Піта й випалює: — Шкільна королева цього року, дупа ти з ручкою! Її фотографія була в газеті, вона стояла на платформі під час осіннього параду поруч із Річі Ґренадо.

— Так, але трахані «Тигри» програли, а Ґренадо зламали ніс, — сказав Генрі. — Перша команда нашої школи, якій випало грати з командою класу А з Південного Мейну, а ці вишкребки…

— На фіг «Тигрів», — перериває Піт. Шкільний футбол йому, звичайно, цікавіший, ніж ненависний ікс, але не набагато. Хай там як, він уже зрозумів, про яку дівчину йдеться, згадав її знімок у газеті, на якому вона стояла на прикрашеній квітами вантажівці поруч із квотербеком «Тигрів», обоє в коронах із фольги, обоє всміхаються і махають натовпу глядачів. Волосся дівчини струмує навколо обличчя пишними хвилями, як у Ферри Фосетт[46], сукня в неї без бретельок, і видно верхні частини грудей.

Уперше в житті Піт відчуває справжню хіть — це плотське почуття, червоне й важке, від якого твердне член, у роті пересихає, а голова перестає працювати. Піхва — то цікаво. А побачити місцеву піхву, піхву королеви школи … це ще цікавіше. Це, як ведуча-кінокритик у новинах Деррі іноді говорить про фільми, що їй особливо подобаються, «обов’язкове до перегляду».

— Де? — задихаючись, питає він Джонсі. Він уже уявляє, як побачить цю дівчину, цю Тіну Джин Шлоссінґер: ось вона стоїть на розі, чекає на шкільний автобус, просто хіхікає з подружками і навіть не здогадується, що оцей хлопець, який проходить повз неї, бачив, що в неї під спідницею або джинсами, що він знає, якого кольору в неї волосся між ніг — чи таке ж, як на голові, чи ні. — Де вона?

— Там. — Джонсі вказує на червону цегляну коробку, старий склад братів Трекерів.

Плющ в’ється по стінах, але осінь цього року холодна, і більша частина листя вже почорніла й відмерла. Деякі вікна розбиті, інші заросли брудом. Від вигляду цієї будівлі в Піта починають трохи труситися жижки. Почасти через те, що на майданчику за будівлею великі хлопці, старшокласники і навіть кілька тих, хто вже закінчив школу, полюбляють грати в бейсбол, а великі хлопці мають звичку лупцювати молодших хлопців, хтозна чому, може, це урізноманітнює їхні сірі будні. Але не це головне, адже цьогоріч бейсбольні ігри вже закінчились і великі хлопці, найімовірніше, перемістилися до Строфорд-парку, де гратимуть в американський футбол до першого снігу (а коли випаде сніг, вони почнуть вибивати один одному мізки обмотаними ізолентою старими хокейними ключками). Ні, річ у тому, що в Деррі інколи зникають діти, і, коли вони зникають, дуже часто востаннє їх бачать у покинутих місцях, на зразок порожнього складу братів Трекерів. Ніхто не говорить уголос про цей неприємний факт, але всі це знають.

Але піхва… не яка-небудь казкова, з «Пентхаусу», а щонайсправжніша щілина справжньої дівчини з міста… На це варто подивитися. Це буде щось!

— Брати Трекери? — з відвертою недовірою вимовляє Генрі. Вони зупинились і стоять невеличкою тісною купкою неподалік будівлі, поки останні недоумки